вівторок, 29 жовтня 2019 р.

Війна забрала сина, брата, чоловіка


Дмитро

Миколайович

Антиков

(1995 - 2019)



Дмитро народився 1 березня 1995 року у місті Ніжин Чернігівської області.

Навчався у ніжинській загальноосвітній школі №15. Хлопець запам’ятався активним, веселим і  товариським.

Військову службу Дмитро розпочав у 2015 році, тоді йому було 20. Він вважав, що справжні чоловіки – повинні служити. Спочатку проходив службу в військовій частині 3027 Національної Гвардії України (НГУ) у Новій Петрівці, з 2016 року – у військової частині 3018 НГУ (Гостомель).

Був головним старшиною 2-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення (Бригада швидкого реагування). Під час бойових дій на сході України проявив себе як професійний артилерист, витривалий і мужній боєць. За словами побратимів був чесним і надійним товаришем.

Дмитро паралельно навчався у Ніжинському університеті імені Миколи Гоголя на історико-юридичному факультеті (заочно). Відзначався у навчанні, хоча в нього не завжди виходило приїхати на навчання. У червні 2019 року здобув диплом бакалавра. Однокурсники відгукуються про нього як врівноваженого і дружнього товариша, а викладачі - відповідального і старанного студента. Дмитро був людиною слова і обов’язку, завжди мав свою думку та поважав думку інших.

Військовослужбовець трагічно загинув 23 жовтня 2019 року під час виконання бойової задачі на передовій поблизу селища Новолуганське  Донецької області (в районі Світлодарської дуги). Рухаючись на спостережний пункт у густому тумані військовослужбовець не помітив обірвану лінію електропередач біля зруйнованого обстрілами будинку та був смертельно уражений струмом. Попри надану першу допомогу боєць помер.

Поховали Дмитра 26 жовтня у Ніжині на кладовищі мікрорайону Гуньки.

Горюють за рідною душею батьки, сестра, молода дружина. За місяць до своєї загибелі боєць одружився.



понеділок, 21 жовтня 2019 р.

День вигнання нацистських окупантів із України





Друга світова війна є найбільш кровопролитною в історії людства. У задумі головних винуватців розв’язання цієї кривавої бійні – Радянського Союзу, Йосифа Сталіна та Німеччини, Адольфа Гітлера, було спільне поневолення всієї планети. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 року із беззастережною капітуляцією Японії.
Для українського народу кровопролиття розпочалася з перших годин від моменту агресії Третього Рейху та від самого початку відбувалося на території України (у межах сучасних кордонів). Так, у вересні 1939 року у Львові відбувалися оборонні бої, але «радянська пропаганда не поспішала пояснювати, як так сталося, що Львів із заходу обложили німці, а зі сходу – червоноармійці».
Для нашої країни Друга світова війна  - національна трагедія, адже під час цього конфлікту, українці, позбавлені власної державності, змушені були захищати  інтереси іншої держави.
В роки Другої світової війни українці воювали проти кривавих диктаторів на всіх фронтах – в лавах Червоної армії, в Українській Повстанській армії, в арміях країн-членів. За різними оцінками у ході війни загинуло від 50 до 85 мільйонів осіб, а Україна внаслідок даного збройного конфлікту понесла надзвичайні втрати. Під час бойових дій та в полоні загинуло 2,8 мільйони українських військовослужбовців, підпільників, учасників партизанського руху, 5,2 мільйони цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу, в концтаборах та каторжних роботах. Загалом у Другій світовій загинув кожен п’ятий українець. Безповоротні втрати України склали 8 мільйонів осіб, ще 2,4 мільйони ненародженими. Матеріальні збитки становили 285 мільярдів тогочасних рублів (40% загальносоюзних втрат). Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, пошкоджено 5,6 тисяч мостів, зруйновано 28 тисяч сіл, прийшло в занепад 300 тисяч господарств.
Тернистим і кровопролитним був шлях визволення українських земель. Битва за вигнання з території України нацистських окупантів, що тривала 680 діб і складалася з низки великих операцій, у яких брали участь до половини живої сили і бойової техніки всіх діючих радянських Збройних Сил, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками. У кінці грудня 1942 р. розпочалося вигнання нацистських окупантів з території України, проте тільки після 50-денної Курської битви влітку 1943 р. почалося безповоротне вигнання нацистів з території України.

28 жовтня 1944 року відбулося остаточне вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників за межі сучасної України і покладено край поневоленню нашої території нацистами, щоправда бої тривали ще протягом місяця. Насправді після вигнання нацистів Україна не стала вільною, за висловом голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича : “опинилася під іншим пануванням, результатом якого стали масові репресії та депортації, зокрема тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу». По суті один тоталітарний режим замінив собою інший.

28 жовтня є однією з найбільш значущих дат в історії України, коли увесь світ увічнює подвиг Українського народу у боротьбі за свободу, згадує загиблих у Другій світовій війні, вшановує пам'ять військовослужбовців Червоної армії, Української повстанської армій, армій країн-членів антигитлеровської коаліції Європи і Азії, які брали участь у вигнанні нацистських загарбників із української землі.


З нагоди 75-тої річниці вигнання нацистів з України у читальній залі Чернігівської обласної бібліотеки (вул. Тараса Шевченка, 63) розгорнуто книжково-документальну виставку «Війною палала рідна земля», яка діє з 20 по 28 жовтня 2019 року.

Виставка об’єднала в собі 3 розділи:
«Друга світова війна – урок для світу і України»;
«28 жовтня – День вигнання нацистських окупантів із України»;
«Війна за правду триває: ворог інший, методи ті ж самі».

Розділи виставки містять літературу, яка висвітлює подвиг українського та інших народів у боротьбі з нацизмом у роки Другої світової війни, розповідає про основні етапи вигнання нацистів з теренів України у 1944-му та повідомляє про трагічні події на сході України, знайомить з  постатями патріотів, які боронять незалежність і свободу України в наші дні.

четвер, 17 жовтня 2019 р.

Людина-епоха. Людина-легенда



Леонід

Іванович

Безверхий


(1928 - 2018)




Народився Леонід 18 жовтня 1928 року у селі Градіжськ Полтавської області у працьовитій робітничій родині

У 1934 році усією родиною переїхали до Києва, де і мешкали до 41-го року. Коли до Києва донісся гуркіт Другої світової війни танкоремонтне підприємство, на якому працював батько хлопця евакуювали, і Безверхф виїхала з ним. Вижити в евакуації було вкрай важко, тож щоб допомогти батькам Леонід і в школі навчався, і працював. Лише у 1944-му,  після вигнання фашистських окупантів, родина Безверхих повернулася у Київ.

Після закінчення школи, Леонід продовжив навчання у Київському автомобільно-дорожньому  інституті. Трудову діяльність розпочав з посади конструктора-технолога на військовому заводі №7, працював старшим конструктором відділу автоматизації і механізації Київського радіозаводу. Протягом певного часу проявив себе як талановитий фахівець у своїй справі, як людина що зарекомендувала себе порядною і працьовитою особистістю, хорошим і авторитетним організатором. Невдовзі Леонід Безверхий отримав посаду начальника дослідно-експериментального цеху, який невдовзі перетворив у потужну науково-дослідну структуру.   


Професійні успіхи Леоніда Івановича були оцінені керівництвом держави і йому довірено дуже відповідальну посаду: від 14 лютого 1967 року за наказом міністра загального машинобудування Леоніда Івановича Безверхого  призначено директором будівництва великого оборонного об’єкта в Україні, а саме в Чернігові.

14 лютого 1967 року в нашому місті закладено  перший кубометр бетону першого корпусу цього підприємства, а вже у серпні 1969 році  запрацював цех №1, звідки замовники отримали  першу продукцію для потреб оборонного і ракетно-космічного комплексу Радянського Союзу.

Спочатку завод було спроектовано з метою випуску продукції військового призначення, невдовзі добудовано ремонтно-механічний цех для виготовлення  обладнання для потреб будівельної галузі, сільського господарства, іншої техніки.  Освоєно і випуск товарів народного споживання.

У  1979-му році Леонід Іванович очолив діюче підприємство. На посаді генерального директора Леонід Безверхий працював до 1990 року. За часи його керівництва завод перетворився на успішне виробниче об’єднання-гігант «Чернігівський завод радіоприладів» з високим рівнем технології організації виробництва, яке було одним з найкращих підприємств галузі.

Показово, що Леонід Безверхий дбав не лише про розвиток виробництва, а й про добробут людей і завжди опікувався підлеглими. За його керівництва у 80-х роках на підприємстві працювало 17 тисяч чернігівців. Щорічно 200 - 250 сімей отримували квартири, було збудовано 5 малосімейних гуртожитків, поліклініку й лікарню № 3, спортивні комплекси й бази відпочинку. Ще за життя Леоніда Івановича чернігівці назвали його іменем мікрорайон біля 2-ї міської лікарні - «хутір Безверхого». За рахунок «ЧеЗаРи» фінансувався і  міські об’єкти, зокрема стадіон ім. Ю.Гагаріна, де займалися спортом усі чернігівці.


22 січня, на 90-му році життя Леонід Іванович відійшов у вічність. Чернігівці його завжди пам’ятатимуть як значущу особистість, людину відкритого серця, яка багато корисного зробив для міста.  У 2018 році Леоніду Івановичу Безверхому присвоєно звання «Почесного громадянина Чернігова» (посмертно).

Використано:

Памяти Леонида Безверхого [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. – Режим доступу : https://www.gorod.cn.ua/news/lyudjam-o-lyudjah/89196-pamjati-leonida-berverhogo.html. - Загол. з екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 18.10.2019.

Помер перший директор «ЧЕЗАРИ» [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. – Режим доступу : https://www.gorod.cn.ua/news/gorod-i-region/89190-pomer-pershii-direktor-chezari.html- Загол. з екрану. – Мова : укр.. – Перевірено : 18.10.2019.



середа, 16 жовтня 2019 р.

За любов до Вітчизни заплатив життям


Валерій
 Миколайович
Бондаренко
(1989 - 2014)

Народився 15 жовтня 1989 року в селі Попівка Новгород-Сіверського району.

З дитинства був допитливим і здібним, добре навчався, цікавився математикою і технікою. Дуже любив читати книжки, але найбільше хлопця вабила військова справа. 
У 2006 році закінчив Попівську загальноосвітню школу та продовжив навчання в Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де здобув спеціальність «бойове застосування та управління діями механізованих підрозділів». За військовою спеціальністю одержав звання лейтенанта.

Після навчання служив у місті Яворів Львівської області у 24-й окремій механізованій бригаді. Був командиром роти Яворівської 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені Данила Галицького у званні капітана.

З початку російської збройної агресії брав участь в антитерористичній операції на сході України. Його рота протягом трьох місяців не пропускала на територію проведення антитерористичної операції бойовиків та завезення зброї.

Загинув 14 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання біля смт Новосвітлівка Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу.

Життєрадісний і добрий капітан Валерій Бондаренко був для бійців не лише командиром, а й вірним другом. «Загинув Валерій геройською смертю, до останнього подиху залишився вірним присязі народові України», – мовив старшина роти Юрій Голосай.

Похований 16 серпня 2014 року у рідному селі.

Залишилися батьки, дружина, маленька донька.

Указом Президента України № 593 від 15 липня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

В пам’ять про Валерія Бондаренка у грудні 2014 року на будівлі Попівської загальноосвітньої школи, а в серпні 2018 року в центральному парку Новгород-Сіверського встановлені меморіальні дошки.

Іменем Валерія Бондаренка названий парк в селі Попівка, в який зі школи перенесена меморіальна дошка.

Використано:
https://zik.ua/news/2015/08/13/na_chernigivshchynu_poihala_delegatsiya_dlya_vshanuvannya_zagyblogo_v_ato_ofitsera_zaliznoi_brygady_615705



пʼятниця, 11 жовтня 2019 р.


Олександр

Євгенович 
(«Балу»)
Чуфицький
(1974 - 2019)


Народився 26 лютого 1974 року.

Мешкав у місті Коломия Івано-Франківська область.

У мирному житті мав власний бізнес.

До лав Збройних сил України призваний під час 2-ї хвилі мобілізації.

Брав участь в антитерористичній операції на сході України впродовж 2015 - 2016 років.  Старшина, проходив  служу в гірсько-піхотній бригаді 128  бригаді.

Був тричі поранений. Третє тяжке поранення отримав 11 червня 2016 року в бою біля шахти «Бутівка» Донецької області, - осколки снаряду розірвали ліву руку і травмували спину.

Лікувався півтора року, переніс 15 операцій, проходив реабілітацію, проте після  довготривалого лікування залишився інвалідом ІІ групи.

Помер 27 травня 2019 року у Чернігівській області внаслідок інсульту.

Похований у місті Мена на Чернігівщині.

Залишилися дружина та двоє синів

четвер, 10 жовтня 2019 р.

Вірний українському народу


Максим
 Володимирович
Гузун
(1987 - 2018)




Народився 10 жовтня 1987 року в місті Семенівка Чернігівської області.

У 2003 році закінчив Семенівську гімназію № 2, у 2005 році – Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, а у 2011 році – Харківський військовий університет.
 
Мешкав у м. Хмельницький. Займався приватною справою.
Призваний до лав Збройних сил України у 2014 році. Військовослужбовець 1-ї окремої танкової бригади. 
Брав участь в антитерористичній операції на сході України впродовж 2014 – 2016 років. Служив чесно і сумлінно. Був поранений, отримав 3-тю групу інвалідності.
Демобілізований у 2016 році.
Помер 17 липня 2018 року.


Використано:


вівторок, 8 жовтня 2019 р.

Поклав життя за Україну


Юрій
Миколайович
Хуторний
(1981 - 2014)


Народився 8 жовтня 1981 року в селі Ярославка Бобровицького району Чернігівської області.

У 1998 році закінчив Ярославську загальноосвітню школу, а у 1999 році – Київське професійно-технічне училище № 26 за спеціальністю “газоелектрозварник”.
Працював у Києві.

Строкову службу проходив на тральщику “Чернігів”, який базувався в Севастополі.
До лав Збройних сил України призваний 19 березня 2014 року. Проходив службу у військовій частині А 1815 1-ї окремої танкової бригади на посаді старшого стрільця 3-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти механізованого батальйону у Гончарівську. Мав звання старшого солдата. Побратими згадують Юрія як сумлінного і відповідального бійця, чесного і надійного товариша,  порядну і життєрадісну людину.
Одним з перших Юрій потрапив у зону АТО. 4 вересня внаслідок ворожого артилерійського обстрілу військовослужбовець отримав тяжке поранення. Пораненого в зоні солдата перевели у Харківський військовий госпіталь. На жаль, медикам не вдалося врятувати бійця.
Помер Юрій Хуторний 5 вересня 2014 року. Похований 9 вересня 2014 року на кладовищі рідного села.
Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
В пам’ять про Юрія Хуторного у травні 2015 року на будівлі Ярославської загальноосвітньої школи встановлена меморіальна дошка, а в центрі села – пам’ятний знак. 
У 2017 році на честь Юрія Хуторного та загиблих воїнів 1-ї танкової Сіверської бригади в містечку Гончарівське встановлений меморіальний знак.