понеділок, 18 вересня 2017 р.

МАЕСТРО





Любомир Боднарук

(1938-2009)






Такі люди народжуються раз на 100 років.
Нам пощастило, що поряд жив і творив маестро.
Він залишається серед нас.

Володимир Суховірський,
директор музичного училища
 ім. Левка Ревуцького

Любомир Боднарук народився 1 червня 1938 р. у м. Чортків, нині Тернопільської області, в родині ремісників. Його батьки були справжніми українськими патріотами, шанували українські звичаї та народну пісню. Мати Любомира, Розалія Василівна, співала в церковному хорі і часто брала сина з собою. Тож з раннього дитинства Любомир був залучений у спів та українську народну творчість.

Безтурботне дитинство хлопчика скінчилося під час сталінських репресій: батька, Мирослава Миколайовича, було ув’язнено і розстріляно. Осиротіла родина осіла у с. Шманьківцях, у батьківській оселі матері Любомира. Тут хлопець закінчив початкову школу,  середню освіту він здобув у Чортківській школі №1 (нині гімназія «Рідна школа» ім. М.Шашкевича). Його видатний музичний талант виявився вже у шкільні роки.  

Потім було навчання у Чернівецькому музичному училищі на відділенні хорового диригування, Львівській консерваторії у класі хорового диригування М.Анткова.

Серед перших очолюваних Боднаруком колективів – жіночий хор клубу медпрацівників у Чернівцях, ансамбль пісні і танцю Чернівецького медінституту. Водночас Любомир Мирославович починає викладати диригування у Чернівецькому училищі культури.

У 1964-1967 рр. Мирослав Боднарук  вже диригент-хормейстер Гуцульського ансамблю пісні і танцю Івано-Франківської філармонії.

У 1967-1978 рр. він очолює дитячу музичну школу у м. Галич Івано-Франківської області. Відтоді розпочинається його хорова діяльність : Мирослав Боднарук створює Галицьку самодіяльну хорову капелу, чоловічий квартет будинку культури, камерний хор музичної школи. 

Від 1979 р. життя і творча діяльність знаного українського хормейстера тісно пов’язана з Чернігівщиною: він прибув до Чернігова для створення ансамблю пісні і танцю «Полісся».

У 1984 р. Любомира Боднарука запрошено на роботу до Чернігівського музичного училища ім. Левка Ревуцького, де він керував відділом хорового диригування.

З 1996 р. Любомир Мирославович - організатор, керівник та диригент Камерного хору ім. Д.Бортнянського Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм. В рамках творчого проекту «Україна музична» Боднарук здійснив цикл хорових програм : «Д.Бортнянський», «А.Ведель», «Українська церковна музика», «М.Леонтович», «Л.Ревуцький», «Б.Лятошинський», «Лисенко і Шевченко». Хор став лауреатом багатьох українських та міжнародних конкурсів, перетворився на справжню візитівку Придесення.

Упродовж багатьох років Любомир Боднарук очолював обласне відділення хорового товариства ім. М.Леонтовича та обласне відділення Фонду культури України, започаткував проведення щорічних дитячих хорових фестивалів «Свято хору» та свято дитячої хорової музики «Сонечко».

За видатний внесок в історію і розвиток музичного мистецтва, популяризацію хорової культури України, зокрема Чернігівщини, Любомиру Боднаруку надано звання «Заслужений працівник культури України», «Заслужений діяч мистецтв України», нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Він був лауреатом Всеукраїнських хорових конкурсів ім. М.Леонтовича та Д.Січинського, обласної премії ім. Олекси Десняка. А ще він був не лише видатним педагогом-хормейстером, але й чуйним та люблячим батьком: виховав гарну і щиру людину, талановиту співачку – народну артистку України Жанну Боднарук.



За величезний внесок у розвиток культурного життя міста Любомира Боднарука було  обрано почесним громадянином Чернігова.

7 грудня 2009 р. його не стало. Свій спочинок Любомир Мирославович знайшов у любому серцю Чернігові. На вшанування пам’яті видатного митця чернігівські вулицю та провулок (колишні Фелікса Дзержинського) названо ім’ям Любомира Боднарука.

Дізнатися більше про життєвий і творчий шлях видатного майстра, його вагомий внесок в розвиток хорового мистецтва Чернігівщини запрошує Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва (вул.Шевченка, 63).)

Використана література:

Адаменко Н. Любомир Боднарук : «Моя мрія збулася» /  Н.Адаменко // Чернігівські відомості. – 2008. – 28 трав. (№22). – С.18.

Адруг В. Маестро серед нас : до 75-річчя з дня народж. Любомира Боднарука / В.Адруг // Літературний Чернігів. - 2013. - № 3-4. - С. 172-174.

Бадалов О. Шлях хормейстера : до 70-річчя від дня народж. Л.Боднарука  / О.Бадалов // Літературний Чернігов. – 2008. – №2. – С.154-158.

Норов О. Крещендо Любомира Боднарука / О.Норов // Деснянська правда. – 2008. – 31 трав.(№61). – С.7.

Потушняк Н.П. Боднарук Любомир Мирославович / Н.П.Потушняк // Енциклопедія Сучасної України : [наук. вид.]. Т.3 Біо-Бя / Нац Акад наук України, Наук. т-во ім. Т.Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ; голов. редкол І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, О.М.Романів [та ін.]. - К. : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2004. - С.165. : іл.




понеділок, 11 вересня 2017 р.

Василь Будник


Василь Будник


(1913-2007)






Василь Сергійович Будник народився 24 червня 1913 року у с. Семенівка, нині Менського району Чернігівської області.

Після закінчення Московського авіаційного інституту у 1940-1943 рр. працював інженером-конструктором, керівником групи відділу з озброєння літаків в авіаційному  конструкторському бюро С.В.Іллюшина.

В подальшому, його життя і професійна діяльність тісно пов’язані з ракетною галуззю, в розвиток якої знаний українець зробив вагомий внесок.

У 1944 р. Василя Будника запросили працювати в Науково-дослідний інститут (згодом НДІ-1), де проводилися роботи з реактивними снарядами. У 1946-1951 рр. працював заступником головного конструктора КБ Сергія Корольова у Центральному науково-дослідному інституті з ракетної техніки (НДІ-88). За участю нашого земляка були створені перші радянські балістичні ракети Р-1, Р-2, Р-5. Для їх серійного виробництва на автомобільному заводі у Дніпропетровську (нині Дніпро) було створено спеціальне підприємство, а Василя Будника призначено його першим головним конструктором.


У 1953 р. очолюваний В.Будником колектив  виступив з кардинально новою пропозицією щодо створення ракет далекої дії, а саме: ескізним проектом ракети на високо киплячих компонентах палива з автономною системою управління і дальністю польоту, що на 20% перевищувала усі попередні розробки ракет.  


У квітні 1954 р. на базі СКБ створено конструкторське бюро з розробки принципово нового типу бойових ракет на високо киплячих компонентах палива і з автономною системою керування КБ-586 (КБ «Південне»), з керівником М.Янкелем та його заступником В.Будником. Під керівництвом і за участю Будника було розроблено стратегічні ракети середнього радіуса дії принципово нового типу Р-12, Р-14, першу в світі міжконтинентальну балістичну ракету важкого класу Р-16, потужні бойові балістичні ракети Р-36 та Р-36М. На базі цих стратегічних ракет створено високоефективні і надійні ракети-носії, які пізніше використовувалися для запуску супутників серій «Космос» та «Інтеркосмос».

Від 1968 р. Василь Сергійович Будник як професор Дніпропетровського університету викладав курс «Конструкція та проектування». Від 1972 р. працював в Інституті технічної механіки АН УРСР, де створив сектор ракетно-космічного спрямування і відділ комплексних досліджень літальних апаратів. Серед його учнів – понад 20 кандидатів і 3 доктори наук.

На честь видатного українця - уродженця Чернігівщини,  визначного фахівця у галузі ракетобудування та космічної техніки, одного з засновників конструкторського бюро «Південне», академіка Національної академії наук України, Василя Сергійовича Будника названо вулицю в місті Чернігові.

Довідатися більше про видатних людей Придесення Вас запрошує Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва (вул.Шевченка, 63).

Використана література:

Животова Н.Т. Будник Василь Сергійович / Н.Т. Животова // Енциклопедія Сучасної України : [наук. вид.]. Т.3. Біо-Бя / Нац. Акад. наук України, Наук. т-во ім. Т.Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ; голов. редкол І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, О.М.Романів [та ін.]. – К. : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2004. – С.541. : іл.


Стежеринський А. Василь Будник, творець суперракет  / А.Стежеринський // Молодь України. - 2014. – 28 лют. (№5-6). - С.6.

понеділок, 7 серпня 2017 р.

БРАТИ КАПРАНОВИ



Біографія письменника –
 це його книжки.
         Брати Капранови


Капранови Віталій та Дмитро Віталійовичі (24.07.1967, м. Дубоссари, нині Молдова) – письменники, історики, публіцисти, видавці, композитори, виконавці і... брати. Навчалися в Уральському політехнічному (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, Російська Федерація, 1984-1987 рр.) та Московському енергетичному (1988-1991 рр.) інститутах. Працювали у фармацевтичному і виноробному бізнесі. На початку 1980-х рр. у Москві видавали українську газету «Тинди-ринди», журнал української фантастики «Брати».

Від 1998-го - у Києві, де організували надсилання книжок поштою «Книгоноша». У 1999 р. провели перший конкурс української гостросюжетної літератури «Золотий Бабай». Наступного року заснували видавництво «Зелений пес». Уклали збірку «Кобзар 2000» (2001; перевидано 5 разів).

У 2004 р. на знак протесту проти антиукраїнського бюджету під Кабінетом Міністрів України спалили рукопис нового роману, що спонукало уряд внести зміни до бюджету.

Автори романів «Приворотне зілля» (2004), «Розмір має значення» (2007), збірки статей «Закон братів Капранових» (2007), «Нові розділи до «Кобзаря 2000»» (2008), книжки для дітей «Зоряний вуйко» (2009), «Кобзар 2000 + Нові розділи + Найновіші розділи» (2010), психологічного роману «Щоденник моєї секретарки» (2011). Усі зазначені книги опубліковані у Києві. 

Від 2008-го  брати Капранови – куратори культурної програми книжкового ярмарку «МЕДВІН» та «Літературної Країни Мрій». У 2011 р. вони започаткували Всеукраїнський конкурс двійників Т.Шевченка.

У березні 2016 р. Капранови презентували роман "Забудь-річка". 

Нині готується до друку нова книга, яка являє собою масштабне журналістське розслідування подій на Майдані - "Майдан. Таємні файли". Книжка вийде в світ 1 вересня 2017 р. 

Більш детально ознайомитися з життєвим і творчим шляхом знаних українських письменників - братів Капранових, отримати нові знання та насолоду від читання їхніх книжок запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Т.Шевченка, 63), де до вашої уваги такі видання:




Капранов В. Веселих свят! : [літ.-худож. вид] / В.Капранов, Д.Капранов; [наук. ред., упоряд.] : Я.Музиченко, Я.Левчук ; худож. О.Костенко [та ін.]. – Київ : Гамазин : Зелений пес, 2014. – 103 с. : іл.

Свято – це не тільки і не стільки застілля, скільки вміння створити святковий настрій та провести незабутній день разом із родиною та друзями. У книзі ви знайдете все про головні українські свята – історію, традиції, прикмети, ритуали, а ще пісні з нотами, святкові страви із рецептами, ігри та забави, рукомесло зі схемами, і до того ж, багато малюнків та іншої корисної інформації. Книга навчить святкувати українські свята по-сучасному і водночас так, як це робили наші дідусі та бабусі.




Капранов В. Мальована історія Незалежності України : [роман] / В. Капранов, Д.Капранов ; худож. Ю.Журавель [та ін.]. – Київ : Гамазин : Зелений пес, 2013. – 79 с. : іл.

Незалежність не впала з неба – державницька традиція живе на наших землях зі скіфських часів і фактично не переривалася до 1991-го. Короткий і зрозумілий виклад подій минулого разом із мальованими історіями дозволить читачам легко зорієнтуватися у такому складному питанні, як походження Української держави та боротьба за її встановлення, а пантеон героїв дасть приклад для наслідування.  Це – книжка для дорослих і дітей, для батьків, які хочуть, щоб їхні нащадки виросли справжніми українцями.




Капранов В. Нові розділи до Кобзаря 2000 : [роман] / Брати Капранови – К. : Гамазин : Зелений пес, 2008. – 272 с.

Україна – безмежна. Українська жінка – незбагненна. Українська містика – невичерпна. Їх можна вивчати все життя. Так вважають Брати Капранови і саме тому до своєї знаменитої книжки «Кобзар 2000» вони написали «Нові розділи». Карпатські мольфари, будівельна, медична, вітрильна магія, ну і, зрозуміло, людські почуття – ось що стало предметом вивчення авторів. Бо людина завжди лишається людиною – і у офісі біля компютера, і на даху дорогого котеджу поруч з бандитською дружиною, і в обіймах русалки на безлюдному дніпровському острові, і на старому язичницькому капищі. Автор твердять: всі історії у книзі є правдивими.




Капранови В. Щоденник моєї секретарки : [роман] / В.Капранов, Д.Капранов.  – К. : Гамазин : Зелений пес, 2011. – 399 с.

Він має все – дружину-телеведучу, красуню-коханку, бізнес на бюджетних грошах, впливових друзів та партнерів. Він – типовий представник так званого «бомонду» чи то «еліти». Однак українцям завжди були притаманні природний скепсис та іронія. Саме завдяки цим якостям головний герой роману «Щоденник моєї секретарки» стає діггером – подорожуючи таємними коридорами влади та грошей, він не забуває фіксувати для нас із вами правдиву картину того, що відбувається там. Але одного разу світ навкруги раптом починає руйнуватися – настає час великого бізнесового та політичного переділу, гаряче літо 2004-го...


Використано:


Богородниченко Г.А. Капранови / Г.А.Богородниченко // Енциклопедія Сучасної України : [наук. вид.]. Т.12. Кал-Киї / Нац. Акад. наук України, Наук. т-во ім. Т.Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ; голов. редкол І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, О.М.Романів [та ін.]. – К. : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2012. – С.261. : іл.


середа, 19 липня 2017 р.

ЗАЧАРОВАНИЙ ДЕСНОЮ: ДО РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЧУХЛІБА

Василь Васильович Чухліб народився 19 липня 1941 року в селі Гнилуша (з 1961 року – село Лебедівка) на Чернігівщині в родині сільських інтелігентів. Батько був вчителем історії, в роки Другої світової війни захищав рідну землю зі зброєю в руках. Мати, уродженка села Прохори Борзнянського району, - з родини незаконно репресованих, так званих, розкуркулених у 20-30 роках ХХ століття. Родовід Чухлібів бере свій початок у ХVІІІ столітті від козака Платнірівського куреня Війська Запорозького Низового Харька Чухліба. Відомий також будівничий церков Василь Чухліб, який у ХVІІІ століття побудував у містечку Острі православний храм на замовлення козацького сотника. Очевидно,  любов до Батьківщини, творчий хист і здатність робити добро для ближнього  наш земляк успадкував з козацькими генами.  

Дитинство майбутнього письменника пройшло в селі Соколівка (близько 12 км від Гнилуші), там він і семирічку закінчив. Диплом про середню освіту зі срібною медаллю отримав у місті Остер. Вже в старших класах у нього виявився літературний талант. Місцева газета «Правда Остерщини» опублікувала перший вірш Василя, коли він був ще учнем середньої школи. Згодом з роботи в редакції цієї газети юнак розпочав свій трудовий шлях. Хлопця цінували за гарні публікації, особливо йому вдавалися нариси про людей праці.

У 1962 році В.Чухліб вступив на мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Здобувши диплом викладача мови та літератури, вчителював у містах Добропілля на Донеччині та Обухів на Київщині.  Плідно працював кореспондентом у місцевих газетах, був ніби одержимий своєю роботою.  Його нариси, статті, замальовки, репортажі, мініатюри, новели, етюди приваблювали читачів своєю щирістю і задушевністю. Часто в одному випуску газети розміщувалося кілька публікацій Василя Чухліба, тож він почав публікуватися  під псевдонімами «В.Чорноус» та  «В.Чернігівець».

Василь Васильович захоплено досліджував життя і творчість українських письменників, рецензував і популяризував їхні твори; повертав із забуття імена репресованих авторів; працював редактором видавництва «Радянський письменник» (нині «Український письменник»); займався громадською і літературною діяльністю: був членом журі міжнародних конкурсів, керував літературною студією, виступав перед читачами; активно публікувався в пресі; створював поетичні і прозові твори для дітей та дорослих; компанував і видавав свої книжки. Серед захоплень Василя Чухліба – впорядкування власної книгозбірні, до якої входило близько 2500 тисяч творів українських і зарубіжних авторів. Окреме місце займали книжки про Чернігівщину.

У творчому доробку Василя Чухліба багато цікавих книжок для різних категорій читачів: загальна кількість перевищила 1 мільйон 250 тисяч примірників.

Червоною стрічкою через усю творчість митця пройшла тема Батьківщини - Чернігівської землі і  прадавньої української ріки, на берегах якої зростав Василь – Десни. В його творчості чимало творів, присвячених рідним місцям, а найбільша збірка новел та етюдів так і називається «Іду до Десни». Все своє творче життя Василь Чухліб популяризував Чернігівщину, в межах України та поза нею. Працюючи подовгу поза рідним краєм, він навмисно взяв псевдонім «В.Чернігівець», щоб висловити свою пошану малій батьківщині.

20 липня 1997 року раптова смерть обірвала життя нашого земляка. Поховали Василя Васильовича Чухліба на рідній Чернігівщині, в селі Соколівка Козелецького району.

Ще за життя митець був відзначений премією імені Лесі Українки. Його творчість надихає читачів і дотепер. Ознайомитися з життєвим та творчим шляхом Василя Чухліба, поринути в світ його творчості запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.Шевченка, 63).

Використана література:

Павленко С. Мільйон книг Василя Чухліба / С.Павленко // Гарт. – 2011. – 14 лип.(№28). – С.11.

Сапон В. Народжений на Десні: до 70-річчя від дня народж. В.Чухліба / В.Сапон // Деснянська правда. – 2011. – 19 лип.(№77). – С.4.

Чухліб В. Іду до Десни : Ліричні мініатюри / В.Чухліб . – К. : Молодь, 1988. – 146 с.

Чухліб В. Пісня тоненької очеретини : Казки / В.Чухліб. – К. : АВІАЗ, 2015. – 51 с.

Чухліб Т. Народжений на берегах Десни : до 70-річчя від дня народж. Василя Чухліба / Т.Чухліб // Сіверянський літопис. – 2011. - №4. – С.103-121. – 98 назв.





вівторок, 18 липня 2017 р.

ДМИТРО ПОЛЕГЕНЬКО


«Діма загинув не марно.
Ми увійшли у Станицю Луганську
і вивісили український прапор».

Олександр Бойко,
            побратим

Народився Дмитро 27 березня 1988 року у Чернігові. Навчався в загальноосвітній школі №14, що поблизу від його рідного дому. Після закінчення 9-го класу продовжив навчання у Чернігівському професійному ліцеї деревообробної промисловості, де отримав професію столяра-різьбяра.

Працював складальником меблів у чернігівському будівельному гіпермаркеті «Вена». Безвідмовний, скромний, роботящий, щирий, відповідальний, - так про Дмитра згадують друзі і знайомі.

Як людина з активною громадянською позицією та гострим відчуттям справедливості,  Дмитро Полегенько  не міг залишатися осторонь буремних подій на Майдані Незалежності у Києві, тож протягом 2013 – 2014 років брав участь у акціях громадянського спротиву. Він щиро вірив у краще майбутнє для України, вважав, що нашій державі потрібно лише  підвестися з колін і стати на шлях формування демократичного суспільства.

Після сумної звістки про анексію Криму хлопець записався добровольцем до лав Збройних Сил України. З квітня 2014 року  він проходив службу на посаді  стрільця 1-го взводу 1-ої роти охорони військової частини В2278 13-батальйону територіальної оборони Чернігівської області «Чернігів –1».

У той трагічний день, коли Дмитро отримав осколкове поранення,  військові переїжджали на новий блокпост, виставляли вогневу точку, але потрапили у засідку: автівку з українськими військовослужбовцями зрадницьки розстріляли. Пораненому солдату запропонували покинути бойові позиції, та він, звиклий  «стояти до останнього», відмовився.  

Друге поранення боєць отримав у бою біля села Макарове Станично-Луганського району, під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українських позицій з реактивної системи залпового вогню «Град» та самохідних артилерійських установок. Поранення у бік, попри вдягнений бронежилет, не залишило українському військовослужбовцю шансів на життя. 18 серпня 2014 року дорогою до харківського шпиталю  Дмитра не стало.

Україна втратила справжнього громадянина і патріота рідної землі, відважного захисника української державності. Мати втратила єдиного сина.

Дмитро Павлович Полегенько похований 21 серпня 2014 року у Чернігові. Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

22 листопада 2016 року, на будівлі чернігівської ЗОШ №14 урочисто відкрито пам’ятну меморіальну дошку на честь чернігівців – учасників антитерористичної операції на сході України, які навчалися в цьому закладі – Дмитра Полегенько та Вадима Лободи.







понеділок, 10 липня 2017 р.

ВІДДАНИЙ МЕДОВІЙ СПРАВІ




Присвятивши себе бджільництву,

 я віддав йому все життя.


              П.І.Прокопович


Народився славетний українець 10 липня 1775 року у селі Митченки Конотопського повіту (тепер Бахмацький район Чернігівської області) в родині священика. Родина Прокоповичів належала до старовинного козацького роду, який славився хоробрими вояками, релігійними діячами та високоосвітніми людьми.

Після закінчення Києво-Могилянської академії він не захотів успадкувати «родинний фах» і пішов на військову службу в Переяславський кінно-єгерський полк. В боях проти турків молодий корнет виявляв неабияку відвагу, за що був відзначений урядовими нагородами. Відкритий до правди Петро Прокопович неодноразово виступав із протестом проти походів російської армії на чужі землі, через що у 1794 році йому довелося піти у відставку.

У батьківській домівці відставного поручика зустріли непривітно, а за відмову від цивільної служби взагалі вказали на двері. Поселившись у брата і, допомагаючи йому займатися господарством, Петро захопився пасічникуванням. 




Згодом придбав невелику ділянку землі і пристрасно зайнявся бджільництвом. Виявлені ним старанність і працьовитість та захопленість улюбленою справою, дали результат: у 1808 році він мав 580 бджолосімей. Щоправда, аби розрахуватися з боргами Прокопович був змушений продати 100 кращих «колод-вуликів» перекупнику. У ті часи при відборі меду бджіл знищували викурюванням. Петру Івановичу було дуже шкода маленьких трудівниць, тож він спостерігав за бджолами, вивчав їхній спосіб життя, проводив досліди, аналізував і згодом, вперше в світі отримав чистий стільниковий мед, без знищення комах.

У січні 1814 року Петро Прокопович сконструював і презентував спільноті перший у світовій практиці напіврозбірний рамковий вулик та запровадив нову систему заходів щодо утримання бджіл. 




У книзі «Записки про бджіл» він довів, що використовуючи його винахід, мед можна отримувати без попереднього знищення бджіл.  Відтепер, за комахами можна наглядати, вилучати наповнені медом стільники, утворювати нові бджолині сімї.

Винахід українського вченого-бджоляра чиновники російської імперії, до складу якої тоді входила Україна, залишили непоміченим. Книгу «Записки про бджіл» преса зацькувала, називаючи Івана Прокоповича «малоросійським шарлатаном».  

У 1928 році у селі Митченки Петро Іванович заснував єдину на той час в Європі Школу пасічників, яку в 1830 році перевів до сусіднього села Пальчики. Спершу в ній навчалося дванадцять хлопчаків з навколишніх сіл. Через рік тут набували знання вже двадцять чотири учні, різного національного складу. Петро Прокопович добре володів польською, французькою, німецькою, італійською, знав грецьку і латинь, то й  викладав предмети багатьма мовами. Він вчив учнів читати і писати, опановувати столярську справу. Категорично вимагав, «щоб учні не курили, тютюну не нюхали, горілки не пили, не волочилися вулицями». За 52 роки існування цієї школи було підготовлено 566 пасічників.

За своє життя надрукував понад 60 статей в газетах і журналах. Більшість з його праць актуальні і досі. Підсумком самовідданої праці Іван Прокопович вважав  багатотомні «Записки про бджіл і бджільництво». Вчений звернувся до Чернігівського губернатора з проханням дозволити надрукувати цю працю. Однак дозволу не одержав, тому що  «Записки...» були написані українською мовою. Відмова очільника губернії призвела  до відчаю: Прокопович  у розпачі спалив усі 12 томів своїх праць разом з ілюстраціями. 

Згодом чоловік тяжко захворів і помер 3 квітня 1850 року. Похований  на цвинтарі біля села Пальчики Бахмацького району, що на Чернігівщині. Шкода, що пам'ятник, встановлений на могилі  Івана Прокоповича, викрадений мисливцями за кольоровими металами.

На честь геніального українця у м. Батурині у 1975 році споруджено пам’ятник, де Іван Прокопович зображений в українській сорочці і в брилі, зсунутому на потилицю. У руках він тримає рамку з стільником.



Вдячні нащадки видатного вченого на знак пошани назвали в його честь вулиці в Києві, Чернігові, Ніжині.

Дізнатися про найдавніше та найшляхетніше ремесло українців, найвидатніші досягнення в галузі бджільництва та відомих пасічників, практичне застосування продуктів бджільництва запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63).

Використана література:

Мартинова М.М., Лесюк Л.О. Мед – дивовижний витвір природи : сцен. / М.М.Мартинова, Л.О.Лесюк  // Позакласний час. - 2013. - № 13-14. - С. 61-64.

Медова Чернігівщина. - Чернігів : Чернігів : ПАТ "ПВК" "Десна", 2013. - 192 с. 

Рокицький А.   Фундатор школи бджолярів  / А.Рокицький   // Жінка. - 2013. - № 8. - С.5.

Чернігівщина : енциклопедичний довідник / за ред А.В.Кудрицького. - Київ : Українська радянська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1990. - 1005, [1] с. : іл.