середа, 19 липня 2017 р.

ЗАЧАРОВАНИЙ ДЕСНОЮ: ДО РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЧУХЛІБА

Василь Васильович Чухліб народився 19 липня 1941 року в селі Гнилуша (з 1961 року – село Лебедівка) на Чернігівщині в родині сільських інтелігентів. Батько був вчителем історії, в роки Другої світової війни захищав рідну землю зі зброєю в руках. Мати, уродженка села Прохори Борзнянського району, - з родини незаконно репресованих, так званих, розкуркулених у 20-30 роках ХХ століття. Родовід Чухлібів бере свій початок у ХVІІІ столітті від козака Платнірівського куреня Війська Запорозького Низового Харька Чухліба. Відомий також будівничий церков Василь Чухліб, який у ХVІІІ століття побудував у містечку Острі православний храм на замовлення козацького сотника. Очевидно,  любов до Батьківщини, творчий хист і здатність робити добро для ближнього  наш земляк успадкував з козацькими генами.  

Дитинство майбутнього письменника пройшло в селі Соколівка (близько 12 км від Гнилуші), там він і семирічку закінчив. Диплом про середню освіту зі срібною медаллю отримав у місті Остер. Вже в старших класах у нього виявився літературний талант. Місцева газета «Правда Остерщини» опублікувала перший вірш Василя, коли він був ще учнем середньої школи. Згодом з роботи в редакції цієї газети юнак розпочав свій трудовий шлях. Хлопця цінували за гарні публікації, особливо йому вдавалися нариси про людей праці.

У 1962 році В.Чухліб вступив на мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Здобувши диплом викладача мови та літератури, вчителював у містах Добропілля на Донеччині та Обухів на Київщині.  Плідно працював кореспондентом у місцевих газетах, був ніби одержимий своєю роботою.  Його нариси, статті, замальовки, репортажі, мініатюри, новели, етюди приваблювали читачів своєю щирістю і задушевністю. Часто в одному випуску газети розміщувалося кілька публікацій Василя Чухліба, тож він почав публікуватися  під псевдонімами «В.Чорноус» та  «В.Чернігівець».

Василь Васильович захоплено досліджував життя і творчість українських письменників, рецензував і популяризував їхні твори; повертав із забуття імена репресованих авторів; працював редактором видавництва «Радянський письменник» (нині «Український письменник»); займався громадською і літературною діяльністю: був членом журі міжнародних конкурсів, керував літературною студією, виступав перед читачами; активно публікувався в пресі; створював поетичні і прозові твори для дітей та дорослих; компанував і видавав свої книжки. Серед захоплень Василя Чухліба – впорядкування власної книгозбірні, до якої входило близько 2500 тисяч творів українських і зарубіжних авторів. Окреме місце займали книжки про Чернігівщину.

У творчому доробку Василя Чухліба багато цікавих книжок для різних категорій читачів: загальна кількість перевищила 1 мільйон 250 тисяч примірників.

Червоною стрічкою через усю творчість митця пройшла тема Батьківщини - Чернігівської землі і  прадавньої української ріки, на берегах якої зростав Василь – Десни. В його творчості чимало творів, присвячених рідним місцям, а найбільша збірка новел та етюдів так і називається «Іду до Десни». Все своє творче життя Василь Чухліб популяризував Чернігівщину, в межах України та поза нею. Працюючи подовгу поза рідним краєм, він навмисно взяв псевдонім «В.Чернігівець», щоб висловити свою пошану малій батьківщині.

20 липня 1997 року раптова смерть обірвала життя нашого земляка. Поховали Василя Васильовича Чухліба на рідній Чернігівщині, в селі Соколівка Козелецького району.

Ще за життя митець був відзначений премією імені Лесі Українки. Його творчість надихає читачів і дотепер. Ознайомитися з життєвим та творчим шляхом Василя Чухліба, поринути в світ його творчості запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.Шевченка, 63).

Використана література:

Павленко С. Мільйон книг Василя Чухліба / С.Павленко // Гарт. – 2011. – 14 лип.(№28). – С.11.

Сапон В. Народжений на Десні: до 70-річчя від дня народж. В.Чухліба / В.Сапон // Деснянська правда. – 2011. – 19 лип.(№77). – С.4.

Чухліб В. Іду до Десни : Ліричні мініатюри / В.Чухліб . – К. : Молодь, 1988. – 146 с.

Чухліб В. Пісня тоненької очеретини : Казки / В.Чухліб. – К. : АВІАЗ, 2015. – 51 с.

Чухліб Т. Народжений на берегах Десни : до 70-річчя від дня народж. Василя Чухліба / Т.Чухліб // Сіверянський літопис. – 2011. - №4. – С.103-121. – 98 назв.





вівторок, 18 липня 2017 р.

ДМИТРО ПОЛЕГЕНЬКО


«Діма загинув не марно.
Ми увійшли у Станицю Луганську
і вивісили український прапор».

Олександр Бойко,
            побратим

Народився Дмитро 27 березня 1988 року у Чернігові. Навчався в загальноосвітній школі №14, що поблизу від його рідного дому. Після закінчення 9-го класу продовжив навчання у Чернігівському професійному ліцеї деревообробної промисловості, де отримав професію столяра-різьбяра.

Працював складальником меблів у чернігівському будівельному гіпермаркеті «Вена». Безвідмовний, скромний, роботящий, щирий, відповідальний, - так про Дмитра згадують друзі і знайомі.

Як людина з активною громадянською позицією та гострим відчуттям справедливості,  Дмитро Полегенько  не міг залишатися осторонь буремних подій на Майдані Незалежності у Києві, тож протягом 2013 – 2014 років брав участь у акціях громадянського спротиву. Він щиро вірив у краще майбутнє для України, вважав, що нашій державі потрібно лише  підвестися з колін і стати на шлях формування демократичного суспільства.

Після сумної звістки про анексію Криму хлопець записався добровольцем до лав Збройних Сил України. З квітня 2014 року  він проходив службу на посаді  стрільця 1-го взводу 1-ої роти охорони військової частини В2278 13-батальйону територіальної оборони Чернігівської області «Чернігів –1».

У той трагічний день, коли Дмитро отримав осколкове поранення,  військові переїжджали на новий блокпост, виставляли вогневу точку, але потрапили у засідку: автівку з українськими військовослужбовцями зрадницьки розстріляли. Пораненому солдату запропонували покинути бойові позиції, та він, звиклий  «стояти до останнього», відмовився.  

Друге поранення боєць отримав у бою біля села Макарове Станично-Луганського району, під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українських позицій з реактивної системи залпового вогню «Град» та самохідних артилерійських установок. Поранення у бік, попри вдягнений бронежилет, не залишило українському військовослужбовцю шансів на життя. 18 серпня 2014 року дорогою до харківського шпиталю  Дмитра не стало.

Україна втратила справжнього громадянина і патріота рідної землі, відважного захисника української державності. Мати втратила єдиного сина.

Дмитро Павлович Полегенько похований 21 серпня 2014 року у Чернігові. Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

22 листопада 2016 року, на будівлі чернігівської ЗОШ №14 урочисто відкрито пам’ятну меморіальну дошку на честь чернігівців – учасників антитерористичної операції на сході України, які навчалися в цьому закладі – Дмитра Полегенько та Вадима Лободи.







понеділок, 10 липня 2017 р.

ВІДДАНИЙ МЕДОВІЙ СПРАВІ




Присвятивши себе бджільництву,

 я віддав йому все життя.


              П.І.Прокопович


Народився славетний українець 10 липня 1775 року у селі Митченки Конотопського повіту (тепер Бахмацький район Чернігівської області) в родині священика. Родина Прокоповичів належала до старовинного козацького роду, який славився хоробрими вояками, релігійними діячами та високоосвітніми людьми.

Після закінчення Києво-Могилянської академії він не захотів успадкувати «родинний фах» і пішов на військову службу в Переяславський кінно-єгерський полк. В боях проти турків молодий корнет виявляв неабияку відвагу, за що був відзначений урядовими нагородами. Відкритий до правди Петро Прокопович неодноразово виступав із протестом проти походів російської армії на чужі землі, через що у 1794 році йому довелося піти у відставку.

У батьківській домівці відставного поручика зустріли непривітно, а за відмову від цивільної служби взагалі вказали на двері. Поселившись у брата і, допомагаючи йому займатися господарством, Петро захопився пасічникуванням. 




Згодом придбав невелику ділянку землі і пристрасно зайнявся бджільництвом. Виявлені ним старанність і працьовитість та захопленість улюбленою справою, дали результат: у 1808 році він мав 580 бджолосімей. Щоправда, аби розрахуватися з боргами Прокопович був змушений продати 100 кращих «колод-вуликів» перекупнику. У ті часи при відборі меду бджіл знищували викурюванням. Петру Івановичу було дуже шкода маленьких трудівниць, тож він спостерігав за бджолами, вивчав їхній спосіб життя, проводив досліди, аналізував і згодом, вперше в світі отримав чистий стільниковий мед, без знищення комах.

У січні 1814 року Петро Прокопович сконструював і презентував спільноті перший у світовій практиці напіврозбірний рамковий вулик та запровадив нову систему заходів щодо утримання бджіл. 




У книзі «Записки про бджіл» він довів, що використовуючи його винахід, мед можна отримувати без попереднього знищення бджіл.  Відтепер, за комахами можна наглядати, вилучати наповнені медом стільники, утворювати нові бджолині сімї.

Винахід українського вченого-бджоляра чиновники російської імперії, до складу якої тоді входила Україна, залишили непоміченим. Книгу «Записки про бджіл» преса зацькувала, називаючи Івана Прокоповича «малоросійським шарлатаном».  

У 1928 році у селі Митченки Петро Іванович заснував єдину на той час в Європі Школу пасічників, яку в 1830 році перевів до сусіднього села Пальчики. Спершу в ній навчалося дванадцять хлопчаків з навколишніх сіл. Через рік тут набували знання вже двадцять чотири учні, різного національного складу. Петро Прокопович добре володів польською, французькою, німецькою, італійською, знав грецьку і латинь, то й  викладав предмети багатьма мовами. Він вчив учнів читати і писати, опановувати столярську справу. Категорично вимагав, «щоб учні не курили, тютюну не нюхали, горілки не пили, не волочилися вулицями». За 52 роки існування цієї школи було підготовлено 566 пасічників.

За своє життя надрукував понад 60 статей в газетах і журналах. Більшість з його праць актуальні і досі. Підсумком самовідданої праці Іван Прокопович вважав  багатотомні «Записки про бджіл і бджільництво». Вчений звернувся до Чернігівського губернатора з проханням дозволити надрукувати цю працю. Однак дозволу не одержав, тому що  «Записки...» були написані українською мовою. Відмова очільника губернії призвела  до відчаю: Прокопович  у розпачі спалив усі 12 томів своїх праць разом з ілюстраціями. 

Згодом чоловік тяжко захворів і помер 3 квітня 1850 року. Похований  на цвинтарі біля села Пальчики Бахмацького району, що на Чернігівщині. Шкода, що пам'ятник, встановлений на могилі  Івана Прокоповича, викрадений мисливцями за кольоровими металами.

На честь геніального українця у м. Батурині у 1975 році споруджено пам’ятник, де Іван Прокопович зображений в українській сорочці і в брилі, зсунутому на потилицю. У руках він тримає рамку з стільником.



Вдячні нащадки видатного вченого на знак пошани назвали в його честь вулиці в Києві, Чернігові, Ніжині.

Дізнатися про найдавніше та найшляхетніше ремесло українців, найвидатніші досягнення в галузі бджільництва та відомих пасічників, практичне застосування продуктів бджільництва запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63).

Використана література:

Мартинова М.М., Лесюк Л.О. Мед – дивовижний витвір природи : сцен. / М.М.Мартинова, Л.О.Лесюк  // Позакласний час. - 2013. - № 13-14. - С. 61-64.

Медова Чернігівщина. - Чернігів : Чернігів : ПАТ "ПВК" "Десна", 2013. - 192 с. 

Рокицький А.   Фундатор школи бджолярів  / А.Рокицький   // Жінка. - 2013. - № 8. - С.5.

Чернігівщина : енциклопедичний довідник / за ред А.В.Кудрицького. - Київ : Українська радянська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1990. - 1005, [1] с. : іл.

четвер, 6 липня 2017 р.

СВЯТО ІВАНА КУПАЛА






 Се бо Купало прийшов до нас
 і говорив нам,
 що повинні стати горді
 і чисті тілами і душами нашими»

            «Велесова книга»


Здавна, у пору літнього сонцевороту, коли Сонце в небі найвище і природа буяє зеленню, 24 червня за ст. стилем або 7 липня – за новим, -  українці відзначають свято Івана Купала.



Купало (Купайло, Купала, Купалбог, Іван Купала) – бог молодості, шлюбу, краси.  Назва Купало походить від дієслова «купати», лат. Cupido, Купідон, «прагнення», а індоєвропейський корінь kupозначає «кипіти, скипати, пристрасно бажати». Усі значення вказують на співвідношення купальських обрядів з вогнем (земним і небесним – сонце, яке у купальських ритуалах представлено колесом) і водою, які в купальських міфах постають як брат і сестра.

Вогонь і вода цього дня мають величезну життєдайну, все очищувальну і цілющу силу.   


З метою зцілення і омолодження, рано-вранці на Івана Купала люди йшли купатися на річки, озера, ставки. Якщо поблизу не було природних водойм, змивали хвороби і негаразди в лазнях, парячись віниками з лікарським зіллям і омиваючись  цілющою водою.


Надзвичайно корисними з метою оздоровлення були і роси. На зорі Іванового дня жінки й чоловіки поспішати походити босоніж по росі. Деякі селяни навіть збирали росу. Для цього ритуалу брали чисту скатертину і посудину (туесок або барильце): скатертину тягали по мокрій траві, потім віджимали в посудину і цими росами вмивали обличчя і обмивали кінцівки, щоб прогнати всілякі хвороби, і щоб обличчя завжди було гарним і чистим. Купальськими росами кропили ліжка і стіни домівок, задля здорового і спокійного сну, чистоти в оселі та "щоб блощиці і таргани не заводилися". 

В деяких місцинах напередодні Івана Купала біля криниць господині обполіскували діжки, в яких квасили овочі на зиму і розводили тісто для хліба. Взагалі лазня, купання в річках, вмивання росами складають один з найбільш поширених в народі купальських звичаїв. Деінде цей звичай переріс в своєрідний обряд обливання водою, коли відро води вихлюпували на першого стрічного-поперечного.



На Купальські свята було прийнято збирати лікувальні трави, адже  саме в цей час всі вони набували величезної зцілювальної і магічної сили, особливо ті, які були зібрані до сходу сонця. Найголовніші з них: Іванів цвіт, богородська трава, лопух, ведмеже вухо. Люди збирають, сушать і зберігають їх протягом року, використовуючи для лікування хворих членів сімї або для проведення обрядових ритуалів. Згідно повір’ям, в ночі на Івана Купала, раз на рік, усі дерева і трави набувають здатності переходити з місця на місце, щоб поспілкуватися між собою. Тож, збирати рослини потрібно обережно, аби не нашкодити ні довкіллю, ні собі. 



А ще, у чарівну Купальську ніч бог Перун запалює на папороті квітку щастя, за допомогою якої можна знайти скарб.



Одним з головних моментів купальської обрядовості є знищення «відьми». В якості предметів, які символізували представницю нечистої сили використовували опудало, кінський череп, старе взуття, тощо…  Їх кидали у воду, трощили камінням, скидали з круч, але найпоширенішим способом було спалення на вогнищі. Іванові вогнища палали в горах та долинах, степах та полях, берегами водоймищ…


Жінки й чоловіки стрибали через ці вогнища, переводили худобу. Вважалося, що перестибування через купальський вогонь убезпечує від хвороб, чаклування, забезпечує родючість городини. 



Ще один невідємний атрибут купальського свята  - плетіння юнками віночків. 



Святково одягнені дівчата плели вінки з квітів, які потім пускали за водою, приліпивши до них воскові свічки, і по цих вінках ворожили на свою долю.


День Івана Купала прийнято святкувати весело, гамірно, дружно. В ньому брали участь абсолютно усі: і старі, і молоді. Чим активніше здійснювалися купальські обряди, тим міцнішою була віра людей у краще майбутнє.

На Купала відкривається Небесна брама, і всі молитви людей чує Бог. Тож у цей святковий день, не лише розважаймося, а й щиро молімося за рідних і близьких, друзів і колег, за людей, які оберігають наш спокій:   захищають незалежність та територіальну цілісність кордонів України! Ще  у «Велесовій книзі» сказано:  «І се Купало покаже для нас знамення на перемогу над ворогами, і те маємо творити».

Всіх, хто цікавиться історією, культурою та традиціями українців запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.Шевченка, 63), де на вас чекають видання за цією тематикою.


Використана література: 

Войтович В.М. Українська міфологія / Валерій Войтович. – Вид. 4-те. – К. : Либідь, 2015. – 664 с. : іл.

Воропай О. Звичаї нашого народу : нар.- календар. звичаї, укр. нар. одяг : етногр. нарис / Олена Воропай ; худож. Оформ. І.Бородаєвої. – К. : К. Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2012. – 632.


Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упоряд., прим та біогр. нариси А.П. Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк; Вст. Ст. А.П. Пономарьова; Іл. В.І.Гордієнка. – К.: Либідь, 1991. – 640 с. : іл.

середа, 5 липня 2017 р.

НАПЕРЕДОДНІ ІВАНА КУПАЛА



За українським народним календарем день напередодні Івана Купала, 6 липня (23 червня за ст. стилем), «належав» Святій Аграпіні Купальниці, за народними переказами – сестрі Івана Купала.  День Купальниці, яка поєдналася з ім’ям Св. Аграпіни, наступні за ним - Іван Купало, 7 липня, який поєднався із прийняттям християнства Іваном Хрестителем та  День Святих апостолів Петра та Павла, 12 липня, - злилися в одне велике свято, сповнене для землеробів величезного значення і тому містило безліч обрядовий дійств, пісень, різноманітних прикмет, ворожінь, легенд та повір’їв.

Купальниця (Купайлиця) – переддень свята Купала. Народні звичаї цього дня передують основному народному святкуванню Івана Купала.

З цього дня вперше після тривалої зими людям дозволялося купатися в річках та ставках. Вважалося, що саме цього дня вода отримує від сонця цілющу силу, корисну для людей. Тож, саме Купальниця асоціюється з початком купального сезону.

Купання ж в річках розпочиналося лише з полудня. Громовержець Перун і богиня життя Лада цього дня купаються у дощових потоках на небесній горі, причому Перун хитає землею громовим гуркотом, а Лада вирощує трави на полях. Батьки на Купальницю зверталися до дітей: «Просіть, діти, дощу до Купала, а після Купала я й сам випрошу».

В цей день дівчата прикрашати житло вінками з квітів і трав. Хлопці і дівчата йшли за околицею села до лісу чи річки. Вибирали з-поміж себе найвродливіших «молоду» і «молодого», інші являли рідню «молодят». Обряд розпочинався з того, що «наречений» низько кланявся «родичам нареченої». Потім, узявшись за руки, починали водити хороводи навколо нареченої і нареченого, то одну сторону, то в іншу. Під час купальських ігор і забав дівчата ходили з розпущеним волоссям, що символізувало смуток та жалобу: природа вмирає, щоб народитися для нового життя.

У деяких місцевостях «купальницями» називали галявини, де дівчата збирали цілющі трави. «Купальницею» також називали «люте коріння», а «купалом» - «хороші трави». Як і на Івана-Травника, в день Аграпіни-Купальниці збирали цілюще коріння і зілля, а також шукали скарби.

Здавна в переддень Івана Купала зранку парилися в лазні «лютим корінням» (трава лютик), зіллям Іван-та-Мар’я, богородицьким зелом, ромашкою та іншими цілющими травами з надією на омолодження та порятунок від всіляких хвороб. Немічних та хворих людей заносили до лазні на пекучій крапиві, а після миття пригощали ячмінною кашею, яку вранці на Купальницю готували дівчата. Учора вони збиралися в якійсь хаті, щоб «товкти в ступі ячмінь», з якого  вранці наступного дня варили кашу, частували єю знедолених, які смакували і славили «убогу вдовицю Купальницю».

Існує багато повір’їв про особливу активність цього дня всілякої нечисті, душ померлих та відьом.  Тому, рідні домівки «оберігали» від вторгнення відьом за допомогою полину та кропиви, які розкладали на підвіконнях. Задля збереження худоби від нечистої сили у  дверях скотарень ставили молоді осикові деревця, вирвані неодмінно з корінням.

Цього дня   дівчати ворожили на кохання і майбутній шлюб:

-      - збирали дванадцять трав, серед яких обов’язково були чорнополох і папороть, і клали під подушку зі словами: «Суджений-ряджений, прийди в мій сад погулять!»

-      - опівночі потрібно назбирати квітів і покласти їх під подушку; вранці слід перевірити, чи набралося 12 всіляких рослин; якщо так – в цьому році дівчина вийде заміж.

-      - на ніч під голову клали трипутник  (подорожник) зі словами: «Трипутник-попутник, живеш при дорозі, бачиш малого й старого, тож скажи ім’я мого судженого!»    

З далекої давнини збереглися ці звичаї, вірування. порів'я. Дізнатися більше про минуле українського народу, його традиції допоможуть матеріали, зібрані в Чернігівській обласній бібліотеці для юнацтва (Шевченка, 63).



Використана література:

Войтович В.М. Українська міфологія / Валерій Войтович. – Вид. 4-те. – К. : Либідь, 2015. – 664 с. : іл.

Воропай О. Звичаї нашого народу : нар.- календар. звичаї, укр. нар. одяг : етногр. нарис / Олена Воропай ; худож. Оформ. І.Бородаєвої. – К. : К. Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2012. – 632.


Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упоряд., прим та біогр. нариси А.П. Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк; Вст. Ст. А.П. Пономарьова; Іл. В.І.Гордієнка. – К.: Либідь, 1991. – 640 с. : іл.