неділя, 29 жовтня 2017 р.

НА СЛУЖБІ МИЛОСЕРДЯ



Міжнародний комітет Червоного Хреста бере свої витоки від 24 червня 1859 р., коли в селищі Сольферіно на півночі Італії французькі та італійські війська вели бій з австрійцями. У тій жорстокій битві, що тривала лише кілька годин, на полі бою залишилося понад 40 тисяч жертв, убитих та поранених.

Засновник Червоного Хреста швейцарський підприємець і громадський діяч Анрі Дюнан був вражений картиною, що постала перед ним: тисячі молодих людей помирали від болю і поранень, бо не вистачало лікарів та медичних сестер. Він відмовився від первинної мети своєї подорожі і кілька днів присвятив себе лікуванню та догляду за пораненими.

Повернувшись до Швейцарії, Анрі Дюнан не зміг забути жахливу картину «свідком якої, в силу обставин, йому довелося стати. У 1862 р. у книзі «Спогади про Сольферіно» він писав: «Чому не можна під час миру та спокою заснувати добровільні товариства, які б надавали чи організовували допомогу пораненим і доглядали за ними зусиллями добровольців – наполегливих, самовідданих і належним чином підготовлених до такої праці?... У екстраординарних випадках, коли збираються глави військової справи різних національностей, чому б їм не скористатися такими зборами, щоб розробити відповідні міжнародні, кримінальні та обов’язкові правила, які були б раз прийняті та затверджені, служили б основою співтовариства надання допомоги пораненим?».

Ця ідея була покладена в основу створення національних товариств Червоного Хреста, а пізніше і Червоного Півмісяця.

9 лютого 1863 р. в Женеві Анрі Дюнан заснував «Комітет п’яти». Комісія, яка вперше зібралася 17 лютого 1863 р у складі громадян Швейцарії Анрі Дюнана, адвоката Густава Муаньє, генерала Пйом-Анрі Дюфура, лікарів Луї Агшія і Теодора Монуара з питань організації благочинної діяльності, назвала себе «Міжнародним комітетом  допомоги пораненим». 

З 26 по 29 жовтня 1863 р. відбулася Міжнародна конференція, організована комітетом, на якій були присутні делегати з шістнадцяти країн та від чотирьох благочинних організацій. У резолюції конференції, прийнятій 29 жовтня 1863 р. були пропозиції про застосування національних товариств допомоги пораненим солдатам, Статус нейтральності й захисту поранених, використання волонтерів для надання допомоги на полі бою. Міжнародна конференція запропонувала воюючим сторонам проголосити нейтралітет санітарних автомобілів і шпиталів та визначити емблему. Був обраний знак – червоний хрест на білому тлі, який мав виділяти, з поміж інших, а тому й охороняти тих, хто надає допомогу пораненим. Дата, 29 жовтня 1863 р., стала днем заснування унікальної добровільної громадської гуманітарної організації.


У 1876 р. комітет отримав сучасну назву - Міжнародний комітет Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

Діяльність Комітету за доволі короткий період мала вражаючі результати. Було покладено початок Руху Червоного Хреста через створення системи національних товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.



У 1919 р. представники національних товариств Червоного Хреста Великої Британії, Франції, Італії, Японії, США зібралися в Парижі, щоб заснувати «Лігу національних товариств Червоного Хреста». Цей крок був спробою розширити діяльність товариства, який тоді обмежувався гуманітарною допомогою лише під час збройних конфліктів, а необхідно було додати до обсягу робіт надання допомоги під час природних і техногенних катастроф.

В Україні Товариство Червоного Хреста  було створене у 1918 р. і відтоді майже 100 років виконує благородну справу за засадах гуманності, неупередженості, добровільності.

18 квітня 1918 р. на І зїзді Червоного Хреста України обрано організаційних комітет, якому було доручено справу організації Українського Червоного Хреста. До лав Товариства першими добровільно вступали небайдужі, доброзичливі і колективно відповідальні люди. Серед заходів, які ініціював Український Червоний Хрест: боротьба з голодом та малярією; відкриття мережі протитуберкульозних санаторіїв, амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів, аптек і магазинів санітарії та гігієни, будинків для безпритульних; ініціація безоплатного донорства; організація суботників та тижнів чистоти; розвиток волонтерського руху; проведення санітарно-просвітницької роботи серед населення.

Так, у 20-ті роки ХХ ст. для боротьби з епідемією висипного тифу Червонийм Хрестом створено лікувальні пункти на тисячі місць. У голодні роки Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень і видало селянам мільйони продовольчих пайків. У роки Другої світової війни Червоних Хрест підготував і направив на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. 



Від початку збройного конфлікту на Сході України у 2014 р. Товариством була надана гуманітарна підтримка постраждалим на загальну суму близько 500 млн гривень (продукти харчування, одяг і взуття, предмети побуту, засоби гігієни, медикаменти, оздоровлення тощо), в тому числі - медичним закладам, де перебувають на лікуванні поранені. 

За всі роки існування Український Червоний Хрест постійно бере участь у вирішенні гострих соціальних проблем: турбується про інвалідів, людей похилого віку, безхатьків, біженців, багатодітні сім’ї та осіб, які постраждали внаслідок надзвичайних ситуацій.


28 жовтня 1992 р. Президент України видав указ «Про Товариство Червоного Хреста України», за яким воно визначається єдиним національним Товариством Червоного Хреста, уповноваженим сприяти органам державної влади в їх діяльності в гуманітарній сфері. Цій меті служить і Чернігівська обласна організація Товариства Червоного Хреста.

Дізнатися більше про діяльність товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в різних країнах світу, зокрема в Україні, на Чернігівщині, запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Т.Шевченка, 63).




Використана література:

Березкіна Т. На службі милосердя й доброти / Т.Березкіна // Чернігівські відомості . - 2013. - 30 квіт. (№18). - С.20.

Захист людського життя та здоров’я всього світу в надійних руках // Шкільна бібліотека. – 2009. - №4. – С.2.

Кокіна В. Творити добро для нужденних / В.Кокіна // Урядовий курєр. – 2008. – 15 квіт.(№7). – С.7.

Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О.С.Кучика. – 2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Знання, 2007. – С.725-744.

Потапчук Н. Традиція ділитися добротою / Н.Потапчук // Деснянська правда. - 2008. - 6 трав.(№51). - С.5.

Рубець О. Червоний Хрест – проти самотності та безнадії / О.Рубець // Деснянська правда. – 2013. – 25 квіт.(№17). – С.5.

Руденок В. Хрест милосердя / В.Руденок // Чернігівські відомості. - 2007. - 1 серп.(№31). - С.19.



середа, 25 жовтня 2017 р.

ВІН ВІДТВОРЮВАВ ЖИТТЯ НА ПОЛОТНІ


МИКОЛА САМОКИШ

(1860-1944)

Народився Микола Самокиш (Самокиша) 25 жовтня 1860 р. в с.Носівці на Ніжинщині в сімї листоноші. З дитинства заслухувався розповідями діда про подвиги запорозьких козаків та захоплювався малюванням, переважно коней і військових баталій. Під час навчання у гімназії зачитувався віршами Тараса Шевченка, писав етюди на теми життя українських селян та природи рідного краю.

У 1877 р. закінчив Ніжинську класичну гімназію, у 1879-1985 рр. навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв, пізніше фахову освіту вдосконалював (до 1889 р.) у Парижі, де займався в майстерні Едуарда Детайля. В студентські роки завзято вивчав історію українського народу, його культуру та народне мистецтво. Належав до українського гуртка митців (С.Васильківський, П.Мартинович, О.Сластьон), що ставив собі за мету відтворити українські історичні події і національні особливості з життя й побуту українців. Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. він був  у діючій армії, де  підготував альбом «Війна 1904-1905 рр».

У 1894-1917-х художник керував батальною майстернею Петербурзької Академії (з 1913 р. її професор і дійсний член). Від 1919 р. М.Самокиш жив у Криму.

Микола Семенович ніколи не поривав контактів з Україною. Він часто приїздив в Україну, де брав участь у різноманітних виставках, робив замальовки  українських народних орнаментів та виконував фрески в українському національному стилі, викладав у вищих навчальних закладах і багато працював. Зібрав і видав альбоми: «Українська старовина» та «Мотиви українського орнаменту». З 1938 р. - керівник батально-історичних майстерень Харківського і Київського художніх інститутів.

Значна кількість творів майстра присвячена Запорозькій Січі, подвигам її безстрашних захисників, котрі відстоювали свободу та незалежність України від нескінчених загарбників. 


До українського циклу належать твори Самокиша, присвячені Т.Шевченку. У спадщині М.Самокиша лишилися численні графічні роботи, виконані аквареллю, тушшю, олівцем. Як рисувальник пером Микола Семенович посідає одне з перших місць поміж графіків України. Він створив близько десяти тисяч малюнків переважно на батальні та мисливські сюжети. 

Не було жодного українського видавництва та журналу, в якому б він не брав участі. Митець виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував історичні українські книжки, оповідання Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, М.Гоголя.

Всього Микола Семенович створив понад 11 тисяч картин і малюнків. Заслуги митця в галузі образотворчого мистецтва були високо оцінені: йому було присуджено звання заслуженого діяча мистецтв, звання лауреата сталінської премії, нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Останні роки Микола Самокиш жив та працював у Сімферополі, де помер 18 січня 1944 р. 

Дізнатися більше про шлях в мистецтві уродженця Чернігівщини художника-баталіста Миколи Семеновича Самокиша запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.Т.Шевченка, 63).

Використана література:

Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності, 1841-2008 : навч. посіб. Для студ. Вищ. Навч. закл. / [В.А.Вергунов та ін.] ; за ред. д-ра іст. наук, проф. А.П.Коцура [та ін.]. – К. ; Чернівці : Книги – ХХІ, 2010. – С.544-547. : іл. – Бібліогр. в кінці глав.

Єрмоленко В. Художник-баталіст / В.Єрмоленко // Деснянська правда. – 1990. – 31 жовт.

Малював правдиву українську історію : Микола Самокиш (1860-1944) // Шкільний світ. – 2011. – Жовт.(№40). – С.19 вкл.

Чернігівщина : енциклопедичний довідник / за ред. А.В.Кудрицького. – Київ : Українська радянська Енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1990. – С.724-725. – іл.


понеділок, 23 жовтня 2017 р.

ЙОГО СЛОВО НЕ ЗНАЛО ФАЛЬШІ



   


Петро Миколайович вирізнявся
мудрістю, виваженістю
й винятковим  чуттям слова.

    Олексій Брик,
викладач, письменник



Петро Дідович народився 23 жовтня 1935 р. у с. Голубичі Ріпкинського району, нині Чернігівської області, в сім’ї колгоспників. Батько загинув у Другу світову, тож на материних руках лишилося троє діток, Петро найстарший. Хата у війну згоріла, тому сім’я була вимушена шукати притулку у односельчан.

Після звільнення села від гітлерівських окупантів у 1943 р., Петро пішов навчатися у Голубицьку початкову школу. Згодом він згадував, що на весь клас було лише два «Букварі», не було ні зошитів, ні ручок, ні чорнила – писали на газетах, а чорнило робили з бузини. З п’ятого класу продовжив навчання у Церковищанській середній школі (нині Новоукраїнська) за кілька кілометрів від рідного села, і щоб дістатися до навчального закладу щодня долав цю відстань у будь-яку погоду. З дитинства захоплювався літературою.

У 1954-1957 рр. служив в армії, після демобілізації працював вчителем у Маслаківській початковій школі Ріпкинського району.

У 1958 р. вступив до Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка на історико-філологічний факультет, після закінчення якого одержав призначення до Львова, де кілька років працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Писати почав у студентські роки. Дебютував оповіданням «937-й» у журналі «Зміна» (1965 р).

У 1967 р. Петро Миколайович повернувся на рідну Чернігівщину. Працював в обласній державній телерадіомовній компанії – кореспондентом, редактором, головним редактором, заступником директора, генеральним директором. Колеги його пам’ятають як людину чесну і справедливу, доброзичливу і порядну.

Перша книжка Петра Дідовича – збірка оповідань «Межі пам’яті», була надрукована у 1968 р. Згодом побачили світ «Проміжний вузол» (1986, сюди увійшла також повість «Чорний привид»), «Полювання по першому снігу» (1984), «Буття зелене» (2002), «Пригоди кота Мурзая» (2005), «Жар і попіл» (2005), «Кросна долі» (2010). За «Буття зелене» у 2003 р. Петра Дідовича відзначено літературною премією ім. М.Коцюбинського.

26 вересня 2010 р. інсульт зупинив життя нашого земляка. Відтоді він живе в наших серцях, а його твори захоплюють нас у полон своїм сюжетом, психологізмом, правдивістю.    

Ознайомитися з літературою про життя і творчий шлях видатного українського письменника, журналіста Петра Дідовича запрощуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Т.Шевченка, 63).


Використані джерела:

Астаф’єв О.Г. Дідович Петро Миколайович /О.Г.Астаф’єв // Енциклопедія Сучасної України : [наук. вид.]. Т.7 Г-Ді / Нац Акад наук України, Наук. т-во ім. Т.Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ; голов. редкол І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, О.М.Романів [та ін.]. - К. : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2007. - С.679. : іл.

Брик О. Мій друг - Петро Дідович [Електрон. ресурс] / Олексій Брик. - Електрон. текст. - Режим доступу : http://www.hvilya.com. - Загол. з екрану. - Мова : укр. - Перевірено : 23.10.2017.

Письменники Чернігівщини : Біобібліографічний довідник / упоряд.Н.Гонза, І.Каганова. - Чернігів: КП "Видавництво "Чернігівські обереги", Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2005. - С.18-19.

Репях С. Очима любові : Петру Дідовичу – 60 / С.Реп’ях // Деснянська правда. – 1995. – 24 жовт. – С.4.

Реп’ях С. Щедра палітра : П.Дідовичу – 70 / С.Репях // Деснянська правда. – 2005. – 25 жовт. (№123). – С.4.