неділя, 15 липня 2018 р.

ДЕНЬ МИРОТВОРЦІВ УКРАЇНИ





Україна – це воїни, які захищають землю, 
це мова, яка захищає серце,
 це віра, яка захищає душу. 
Ми є сильною країною, яка рухається вперед,
 завдячуючи мові, вірі і вам.
                        Президент України П.Порошенко
На момент заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН) у 1945 році, її статут не передбачав використання солдат з метою забезпечення миру. Втім, досвід війн і збройних конфліктів привів до усвідомлення того, що існуюють ситуації, коли потрібно застосовувати військову силу врегулювання незалежною третьою стороною, яка б здійснювала спостереження за виконанням перемир'я між сторонами конфліктів, захист цивільного населення та надання гуманітарної допомоги.

Бажання певної країни запросити до себе миротворчий контингент недостатньо. Рішення надіслати миротворців має ухвалити Рада Безпеки ООН, у складі якої п'ять постійних членів. Обговорення деталей та джерел фінансування місії при цьому розпочинається у Генеральній Асамблеї лише після згоди Ради Безпеки. Бюджет місії наповнюється за певною формулою за рахунок внесків країн-учасниць ООН, а рішення надіслати своїх солдат до зони конфлікту кожна із держав ухвалює окремо.
Першу місію ООН розпочато  у 1948 році на Близькому Сході. Загалом із моменту заснування ООН було проведено 71 миротворчу операцію під егідою організації, а зараз активними є 16 місій. Географія  операцій  охоплює  переважно Африканський континент та Близький Схід. Загалом, за даними ООН, у цих місіях зараз бере участь понад 95 тисяч військових та поліцейських.

Військовослужбовці, що беруть участь у миротворчих операціях ООН, вдягнені в  уніформу військ своєї країни. Але, щоб їх впізнавали солдати ворогуючих сторін та й вони самі не поцілили один в одного, миротворці носять яскраві блакитні шоломи, або берети із символікою ООН. Тож, військовослужбовців, що входять до складу національних контингентів миротворчих операцій, часто називають – «блакитними шоломами». За збереження миру у світі «блакитні шоломи» ООН у 1988 році отримали Нобелівську премію. 
Історія участі національного миротворчого контингенту у міжнародних операціях розпочалася зі звернення Генерального секретаря ООН до керівництва України з проханням щодо введення військового контингенту до складу сил ООН в зонах конфлікту.

3 липня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 2538-XII “Про участь батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”. Вже на наступний день міністром оборони України було підписано наказ про формування в смт Гвардійське Дніпропетровської області миротворчого підрозділу – 240-го окремого спеціального батальйону. 



Формування проводилося на базі 93-ї гвардійської мотострілкової дивізії 6-ї гвардійської танкової армії (пізніше – 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України). Командиром 240-го окремого спеціального батальйону було призначено полковника Володимира Сидоренка.

15 липня 1992 року два літаки з передовою групою 240-го батальйону на борту у складі 42 військовослужбовців,  здійснили виліт з дніпропетровського аеродрому у напрямку Боснії.

Із 1992 року понад 42 тисячі миротворців з України в різний час брали участь в міжнародних миротворчих операціях: Косовому, Боснії і Герцеговині, Анголі, Македонії, Гватемалі, Таджикистані, Афганістані, Хорватії, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Грузії, Придністров’ї, Іраку, Лівані, Ефіопії, Судані, Кот-д’Івуарі, Демократичній Республіці Конго та ін.

Попри продовження бойових дій на Сході нашої держави, Україна й надалі дотримується міжнародних зобов’язань щодо участі в миротворчих операціях ООН. У 2016 році було здійснено три ротації національних контингентів (Конго, Ліберія, Косово), у 2018 році – понад 300 військовослужбовців Збройних Сил України беруть участь у 9-ти міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки у різних місцях збройних конфліктів нашої планети.


З метою вшанування мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов’язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення збереження пам’яті героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу у травні 2013 року Верховна Рада України ухвалила постанову №292-VII «Про встановлення Дня українських миротворців» з подальшим відзначенням його на державному рівні. 


В Україні національне свято відзначають 15 липня, у день висадки першої української миротворчої місії, а міжнародним днем миротворців Організації Об’єднаних Націй  (згідно з рішенням Генасамблеї ООН від 11 грудня 2002 рокувстановлено 29 травня.  
Більше інформації про участь українського  контингенту в миротворчих операціях ви знайдете у  фондах Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Тараса Шевченка, 63).

Використано:
В Україні вітають миротворців та чекають місії на Донбасі [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. – Режим доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-44837128/ . – Загол. з екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 14.07.18.
В Україні вперше відзначається День миротворців [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. – Режим доступу : https://www.unian.ua/politics/811585-vpershe-vidznachaetsya-den-mirotvortsiv.htm1. - Загол. з екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 14.07.2018.
Понзель М.Г. «Блакитні шоломи» : що треба знати про миротворчі місії ООН [Електронний ресурс] / М.Г.Понзель. – Електрон. текст. – Режим доступу : http://protokol.com.ua/ru/blakitni_sholomi_shcho_treba_znati_pro_mirotvorchi_misii_oon/. – Загол. з екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 14.07.18.
Рощенко О. Українські миротворці діють у 9 міжнародних операціях у світі [Електронний ресурс] / Оксана Рощенка. – Електрон. текст. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2017/05/29/7145282/. – Загол. З екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 14.07.2018.






пʼятниця, 13 липня 2018 р.

ЛАДЯ МОГИЛЯНСЬКА. ОБІРВАНІ СТРУНИ ЖИТТЯ




ЛІДІЯ
МИХАЙЛІВНА
МОГИЛЯНСЬКА
(1899 - 1937)


Ладя (Лада, Лідія) Могилянська народилася 6 листопада 1899 р. в Чернігові в сім’ї журналіста, перекладача, письменника Михайла Михайловича Могилянського, відомого під псевдомімом Петро Чубський.

Писати вірші Ладя почала ще навчаючись у жіночій гімназії. У 1919 р. журнал «Просвіта», що видавався в Чернігові, вперше опублікував підбірку поезій молодої авторки. Згодом були публікації в інших виданнях, журналах «Нова генерація», «Життя та революція», «Червоний Шлях», «Заря» та ін. Відтоді її вірші набули популярності, саму Ладю визнали майстринею ліричної поезії, а її твори декларували, занотовували в зошити, вчили напам’ять і освідчувалися ними в коханні.

Закінчила 2 курси Чернігівського інституту народної освіти, працювала в комісії з вивчення історичних пам’яток Чернігівщини при губернському відділі народної освіти, збирала місцевий фольклор.

Однак до кінця 20-х ХХ ст. дівчина зневірилась в комуністичній владі. Ладі і її батьку, Михайлу Михайловичу, заборонили друкуватись. А з середині 20-х Ладю виключили з літературного об’єднання «Плуг» за те, що насмілилась друкуватись за кордоном, в журналах Галичини.

Перший арест Ладі відбувся в 1929 р. на Чернігівщині. Офіційне обвинувачення звучало як „приналежність до контрреволюційної організації дворянства”. Безпосереднім приводом до арешту Ладі стало розповсюдження статті студента Київського художнього інституту Олега Гаменецького, присвяченої жорстоким методам колективізації по селах. Цього було достатньо, щоб почалась так звана «чернігівська справа», спрямована проти української інтелігенції. По цій справі зі стандартними звинуваченнями в «антирадянській діяльності» в Чернігові і Києві були засуждені і доправлені на «Біломорканал» 170 осіб. Ладю було засуждено на десять років.

Умовне звільнення прийшло несподівано. Коли на будівництві каналу почалася величезна пожежа, адміністрація пообіцяла дострокове звільнення сміливцям, що будуть гасити полум’я. Ладя опинилась серед них і вижила у пожежі. Вона дістала статусу «вільнонайманої», і жила вже не за колючим дротом. З «Біломорканалу» вона перейшла на інше «будівництво сталінських п’ятиліток» – канал «Москва-Волга».

Навіть в тих умовах поетеса не полишала літературної творчості, друкувалась в табірному журналі, і ще в кількох виданнях.

У 1935 р. журнал «Огонёк» (Москва) в одній зі своїх публікаций, де йшла мова про «благодійний вплив будівельної стихії на перевиховання ув’язнених», серед інших згадував ім’я Ладі Могилянської, яка на той час навіть була прийнята до Союзу письменників СССР.

15 травня 1936 г. Ладю Михайлівну знову було заарештовано. На цей раз вона потрапила на Соловецькі острови. З ГУЛАГу вже не повернулася.
6 липня 1937 року Ладю Могилянську разом з чоловіком і братом Дмитром було розстріляно. Реабілітація до неї прийшла через 20 років після смерті, у 1957 році. 

Дізнатися більше про життєвий і творчий шлях відомої чернігівки Ладі Могилянської запрошуємо до Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Т.Шевченка, 63).



вівторок, 10 липня 2018 р.

ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО: ПРО СЕБЕ І УКРАЇНУ


ЛЕВКО
ГРИГОРОВИЧ
ЛУК’ЯНЕНКО
(1928 - 2018)


Видатний діяч українського національного руху, дисидент, політик, юрист, письменник, співзасновник Української Гельсінської Групи (УГГ), голова Української Гельсінської Спілки (УГС), співавтор «Акту про Незалежність України», Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка.
        
        КРАЩІ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА

У 20 років я дав обітницю неба – здобути Україні волю.

Я козацького роду. А козаки завжди боролися проти загарбників.

Якщо в твоїй країні щось погано, то не тікати з неї треба, а треба боротися, щоб у ній стало краще.

Я є трохи істориком, трохи — філософом, тому чудово розумію, що, перебуваючи 340 років під окупацією чужої і жорстокої російської влади, українська нація багато чого втратила. 
За роки просто неможливо подолати всі наслідки антиукраїнської діяльності. Трансформаційні процеси, які відбуваються зараз, є закономірними. Звісно, хотілося б, щоб ми швидше піднімалися, відроджували свою мову, культуру, традиції, але цей процес не є швидкоплинним. Для того, щоб людина здобула атестат зрілості, їй потрібно вчитися 11 років. Для того ж, щоб змінити людський світогляд, необхідно набагато більше часу. Україна природно рухається до свого поступового відродження.

Завдання молодої інтелігенції – бути активними у теперішньому політичному і громадському житті. Є крайнощі. Є люди, які закликають до зброї, зробити якийсь державний переворот і замінити владу, наставити когось іншого. Але розумніші люди їх стримують, тому що підняти зброю легко, важко потім зупинитися. Політика вимагає політичної боротьби. Само не зробиться ніщо. Якщо нація хоче, щоб були зміни, вона мусить працювати, вона мусить боротися. Я знаю, що це можна зробити.

Всі імперії рано чи пізно розвалюються. Така доля, тим більше, не може оминути Росію. З давніх давен ця держава формувалася войовничим народом, об'єднаним не на традиційній для Європи племінній основі, як, наприклад, українці, а на такій собі мисливській ідеї. Вони не думали, як облаштувати свою територію, де зорати й посіяти, а лише про те, що і де вполювати, де захопити нові землі.

Війна із Московією – це необхідна умова , і ми маємо боротися, бо тільки поборовши Москву, Україна стане по-справжньому незалежною. У цьому відношенні – великі плюси, тому що вперше за багато століть Україна не має багато ворогів. Україна має тільки одного ворога, а багато держав нас підтримує.
Українцям важко повернутися до своїх духовних цінностей, до своєї української національної ідеї. Після Революції Гідності цей процес почався і швидко його не зробиш. Але, безперечно, його вже почали.

Перше, нам прищепили психологію слухняності: що сказав начальник, от то і є, ти не маєш права висовуватися. Друге, відсутність історичних знань, відсутність патріотизму. Довели українців різними способами – московською пропагандою, агітацією у підручниках, і чорною пропагандою – це коли по трамваях, по автобусах ходять тітоньки такі різні й кажуть: “А какая разница какой национальности? Лишь бы человек был хороший”. В людському відношенні це може й правильно. Але мова про те, що із всіх українців хотіли зробити росіян і видумали теорію “савєтскіх чєлавєкав”. Така тотальна ідеологічна обробка була спрямована на те, щоб убити в українців свідомість, що вони українці. А хто був упертий , тому знаходили місце у Сибіру.

У рабів нюх на зиск, а ми захищаємо свою державу.

Історія допомагає зрозуміти: хто за Україну, а хто проти неї, хто прагне добра Україні, а хто наживається на пограбуванні її народу.

Путін, сам того не усвідомлюючи, розбудив і згуртував українське суспільство.

Національна свобода – то найвища цінність, яка є в світі взагалі, дорожчого немає нічого.

Свідомість людей поступово покращується, тому що свобода читати, свобода писати, свобода говорити все-таки збільшує кількість людей, які знають історію України і люблять Україну, і готові за неї боротися. По-друге, кожного року відмирає пласт носіїв антиукраїнської ідеології. Кожного року народжується пласт людей, для яких незалежність – це природне явище.

Ми не можемо знати наперед своїх кроків, але коли ви боретеся за справедливу і моральну річ, то це дає підтримку духовну. Я підняв синьо-жовтий прапор боротьби і я маю пронести його стільки, скільки зможу, до самої смерті. А потім його підхопить хтось наступний і понесе далі. Який я у цьому ланцюгу — не має значення.

 Будьте сміливі, покладайтеся на долю і не бійтеся смерті. А найбільше любіть свій край, своїх батька й матір, любіть Україну. За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі тільки в щасливій захищеній і шанованій Батьківщині.


неділя, 8 липня 2018 р.

СИМВОЛ НЕЗЛАМНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ


ЛЕВКО 
ГРИГОРОВИЧ
ЛУК'ЯНЕНКО
(1928 - 2018)


"Ми не можемо знати наперед своїх кроків, але коли ви боретеся за справедливу і моральну річ, то це дає підтримку духовну. Я підняв синьо-жовтий прапор боротьби і я маю пронести його стільки, скільки зможу, до самої смерті. А потім його підхопить хтось наступний і понесе далі. Який я у цьому ланцюгу — не має значення."
                                                                Левко Лук’яненко

Левко Григорович Лук'яненко  – видатний діяч українського національного руху, політик, юрист, письменник, співзасновник Української Гельсінської Групи (УГГ), голова Української Гельсінської Спілки (УГС), автор «Акту про Незалежність України», Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Народився майбутній політик 24 серпня 1928 року у селі Хрипівка Городнянського району Чернігівської області  в селянській родині.

З юних літ Левко був свідком приничення українців і тому часто  замислювався над  причинами утисків та зневаги власного народу. Згодом почав  шукати відповіді на питання: Як позбутися національного поневолення? Ці роздуми спонукали його до думки,  що найважливе для людини - національні інтереси, тому й він, Левко Лук’яненко, зобов'язався присвятити своє життя боротьбі за вільну Україну.

15-річним хлопцем, Левко, після двотижневих військових навчань при Городнянському райвійськкоматі, потрапляє до Червоної Армії. Військова служба  юнака тривала дев'ять років (1944 - 1953 рр.): спочатку в Україні, потім    в Австрії, пізніше – на Кавказі. У 1950 році під час перебування у відпустці на малій батьківщині знову побачивши злиденних та принижених українців, вирішив:  прийшов його час розпочинати боротьбу за  вільну Україну.

В 1951 році Левко Лук’яненко вступає до комсомолу, потім лав Комуністичної партії, бо на той час щиро вважав, що з радянським режимом можна боротися у законний спосіб (в рамках самої системи). Після закінчення вечірньої офіцерської школи, стає студентом юридичного факультету Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова. Провадить активне громадське життя.

З 1958 року за розподілом розпочинає трудову діяльність штатним пропагандистом райкому партії в Рахівському районі Львівської області. Числені відрядження показали справжню картину українського села, створену радянською владою: господарів силоміць заганяли у колгоспи та руйнували їх міцні господарства.

Разом зі С.Віруном і В.Луцьківим створює підпільну Українську Робітничо-Селянську Спілку (УРСС), головна мета якої полягала у конституційному виході  України з Радянського Союзу. Незабаром знаходить однодумців І.Кандибу і О.Лібовича.

7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч, на якій обговорювали програму дій. Наступної зустрічі, призначеної на 22 січня  не відбулося: напередодні 21 січня 1961 року були заарештовані активісти Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович, Левко Лук’яненко.

Левка Лук’яненка виключають  з лав КПРС та засуджують за ст. 56 ч. і 64 КК УРСР за "зраду батьківщини і організаційну діяльність" до розстрілу.  Після 72-х денного перебування в камері смертників вирок замінено на 15 років таборів особливого режиму.

Покарання відбував у Мордовських таборах суворого режиму. Побувавши за півкроку до смерті, він не зрікся своїх переконань і далі провадив активну підпільну роботу, писав програми підпільних організацій, згуртовував навколо себе однодумців.

У 1966 році Мордовські табори наповнюються новою генерацією політв’язнів – шестидесятників,  які розпочинають активну боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства щодо утримання в’язнів. Левко Григорович є активним учасником цього протистояння.

10 грудня 1975 року, у Міжнародний день прав людини,  Левко Лук’яненко, разом з іншими політв’язнями, оголошує голодування. Цього ж дня його вивозять до Чернігівської тюрми, де й утримують до закінчення терміну ув’язнення.

Після звільнення у 1976 р.  Левко Григорович  залишається у Чернігові.  Зрозуміло, що влаштуватися йому на роботу за фахом було неможливо, тож працював електриком в Чернігівській дитячій лікарні.

У 1976 р. Левко Лук’яненко став одним з засновників Української суспільної групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він виявляв неабияку громадську активність: звертався до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, щодо порушення права на еміграцію, виступав на захист незаконно засуджених, писав статті та нариси про «кривосуддя» на теренах Радянського Союзу.

12 грудня 1977 р. його знову арештовують за звинуваченням в "антирадянській агітації і пропаганді" та засуджують Чернігівським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. Покарання відбував в тих же Мордовських таборах суворого режиму.  Загальний "стаж" перебування у неволі - понад 26 років.

У березні 1988 року Левко Лук’яненко заочно обрано головою відновленої УГГ, яка діє як Українська Гельсінська Спілка (УГС).

Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 року Левко Лук’яненко був помилуваний та звільнений із заслання.

На початку 1989 року Левко Григорович повертається в Україну

Від 1990-2007 р. чотири рази він обирався народним депутатом України.

Левко Лук’яненко  - автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 року. З травня 1992 року – почесний голова Української Республіканської партії (УРП).

З 1993 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді, але через незгоду з політикою Уряду України подав у відставку та повернувся до України. З листопада 1993 по червень 1994 року – голова передвиборного демократичного об’єднання «Україна». 

Указом Президента України Віктора Ющенка № 665/2005 від 19 квітня 2005 року «за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, визначний особистий внесок у становлення і розвиток незалежної Української держави» народному депутату України Левку Григоровичу Лук’яненку присвоєно звання Героя України.

Левко Лук'яненко - автор книг: «Що далі?» (1989), «Сповідь у камері смертників» (1991), «За Україну, за її волю…» (1991), «Вірую в Бога і в Україну» (1991), «Не дам загинуть Україні!» (1994), «Народження нової ери» (1997), «У Країні кленового листка» (1998), «Національна ідея і національна воля» (2008), «Незнищенність» (2008), «Де ти, доле України?» (2011), п’ятитомника “З часів неволі» (2005-2013) та численних статей.

7 липня 2018 року в Києві після тривалої хвороби зупинилося серце видатного сина України Левка Лук'яненка.

В історії України і наших серцях Левко Григорович залишиться самовідданим і наполегливим  борцем за вільну та незалежну Україну, свободу, демократію та справедливість. Як для сучасників, так і для прийдешніх поколінь, уродженець Чернігівського краю Левко Григорович Лук’яненко завжди є і буде прикладом незламності українського духу.   

Всіх, хто цікавиться шляхом життя і боротьби видатного українця Левка Лук'яненка запрошуємо до фондів Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул.Т.Шевченка, 63).


Рекомендована література: 


Загорулько С. Українці у катівнях совдепії / С.Загорулько // Молодь України. - 2018. - 15 черв. - С.10
Наведені біографії українців, які вистояли в боротьбі з радянською репресивною системою і є прикладами незламності українського духу -  Надії Суровцевої, Юрія Литвина, Василя Стуса, Левка Лук'яненка.  

Ковалець Я. Левко Лук'яненко і правота великої події : до Дня пам'яті жертв голодомору в Україні / Я.Ковалець // Деснянська правда. - 2013. – 21 листоп. – С.5

Ковальова А. Левко Лук'яненко - Шевченківський лауреат / А.Ковальова  // Гарт. - 2016. - 10 берез. - С. 10

Лук'яненко Л. Вірую в бога і в Україну / Л.Лук'яненко . - К, 1991. - 320
с.

Лук'яненко Л. На грані двох епох. Проголошення незалежності України : фрагмент спогадів / Л.Лук’яненко// Літературна Україна. - 2011. - 25 серп. - С. 4-5

Лук'яненко Л.  Національна ідея і національна воля / Л.Лук'яненко. - К: МАУП, 2003. – 288 с.

Лукяненко Л. Не дам загинуть Україні / Л.Лукяненко. - К: Софія, 1994. – 512 с.

Лук'яненко Л. Незнищенність / Л.Лук'яненко .  - К: МАУП, 2004. – 86 с.

Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників / Л.Лук'яненко. - К, 1991. – 126 с.

Шевчук Ю. "Коли я сидів у концтаборі, не думав, що Україна опиниться у таких тяжких умовах" / Ю.Шевчук / розмова з Левком Лук'яненком // Голос України. - 2016. - 16 лип. - С. 6

Шевчук Ю. "Сьогоднішні події - продовження боротьби" / Ю.Шевчук // Голос України. - 2016. - 23 серп.  - С. 4-5
Наведено спогади Левка Лук'яненка, українського дисидента, громадського діяча і політика, про подробиці подій у Верховній Раді напередодні проголошення Незалежності та думки щодо сучасного розвитку подій.

Щасливе число "тринадцять"   // Літературна Україна. - 2015. - 1 жовт. - С. 1, 5
Про видання творів Левка Лук'яненка у ХІІІ т. Подано коментар автора щодо тематики зібрання.