четвер, 23 травня 2019 р.

Маестро Микола Сукач






Мета мого життя – в служінні музиці
             Микола Сукач, диригент
  

25 травня 1946 року, у мальовничому Чернігові народився хлопчик, якому судилося своїм щедрим талантом уславили наше місто. Дитину назвали Миколою, що в перекладі з грецької означає «переможець народів». Батьки мріяли про щасливу долю для своєї дитини, та певно, й не сподівалися, що їх син здобуде славу почесного містянина та завоює серця меломанів з усього світу.  

Дитячі роки  Миколи минули на прекрасних чернігівських вулицях, поблизу овіяного містикою Древнього Валу. Юнак зростав в атмосфері любові і турботи, взаємоповаги і взаєморозуміння, тож від батьків у спадок йому передалися відповідальність, щирість, схильність до компромісів. Батьки прищепили сину любов до рідного дому, повагу до людей, працелюбство, честь і гідність, вміння бути вдячним.

Захоплення музикою до митця прийшло з дитинства. Як згадує Микола Васильович, з юних літ він був «зачарований у спів Бориса Гмирі, що чув з телевізора, а симфонічний оркестр полюбив завдяки твору композитора Хосе Флореса «Пісня півника», який часто звучав по радіо». Його батько товаришував із викладачем з класу баяну, тож вибору у хлопця не було: з 11 років Микола почав навчатися гри на баяні.

У 1966 році закінчив Чернігівське музичне училище (нині Чернігівський музичний коледж імені Л.Ревуцького) із класу баяну. У 15-річному віці, коли ще навчався на 2 курсі музичного училища, зіграв свої перші концерти. Попри захопленість музикою, завжди знаходив час займатися спортом, любив грати у футбол та баскетбол.

Після закінчення училища вступив до Харківської консерваторії (нині Харківський національний університет мистецтв), куди талановитого юнака  прийняли  одразу на другий курс навчання. Потрапив у клас до фантастичного баяніста і композитора Володимира Подгорного, який став творчим наставником юнака. Саме тоді Микола почав мріяти про оркестр. Особливе місце у формуванні майбутнього диригента як фахівця посів професор Костянтин Дорошенко, який допоміг Миколі Сукачу сформувати свій метод диригентського мислення.

Після закінчення консерваторії Микола повернувся до Чернігова, працював у музичному училищі диригентом симфонічного оркестру. Невдовзі був призваний до лав Радянської армії, проходив службу  у Чернігівській десантній дивізії, яка дислокувалася у Пскові. Служба в нелегких умовах загартувала дух Миколи і, за його  словами «навчила перемагати страх».

Після демобілізації він повернувся до Чернігова.  Тривалий час працював викладачем Чернігівського музичного училища, керував ор­кестрами: симфонічними  та народних інструментів Чернігівського музичного учили­ща, був диригентом камерного оркестру Чернігівської обласної філармонії, працював в організації «Союзконцерт», багато гастролював.

Коли Україна здобула незалежність, з’явилася можливість на базі камерного оркестру Чернігівської філармонії створити симфонічний. Тож невдовзі, у 1999 році, у Чернігові було засновано симфонічний оркестр «Філармонія». Микола Сукач, який доклав неабияких зусиль до створення цього колективу, очолив його і відтоді є незмінним художнім керівником та головним диригентом оркестру.

Перший концерт «Філармонії» відбувся у Чернігові – оркестр виступав з Національною хоровою капелою «Думка» на річниці Чорнобильської трагедії, де виконували «Реквієм» Моцарта. Невдовзі, у квітні 1999 року, чернігівський оркестр виступив у Києві на звіті Чернігівщини в палаці «Україна»,  а за два роки поїхав на перші закордонні гастролі до Хорватії.

З метою зростання оркестру Микола Сукач «розробив своєрідну програму, як за кілька років поставити оркестр на ноги і досягти доброго рівня». На початку існування «Філармонії» Микола Васильович запрошував у Чернігів грати до оркестру  найкращих музикантів – своїх друзів, серед яких були  майстри світового рівня: піаністи Микола Сук, Вадим Руденко, Микола Луганський, Борис Березовський, віолончеліст Олександр Князєв, скрипалі Саяк Шодзі та Ерік Шуман.  Молоді музиканти поряд з відомими колегами вчилися та набували досвіду.


Понад 300 музикантів із 27 країн світу грали з «Філармонією» і завдяки такій співпраці оркестр виконав величезну кількість знакових творів і здобув популярність у прихильників класичної музики. У диригентському доробку Миколи Сукача – симфонії Гайдна, Моцарта, Брукнера, Малера, симфонії Бетховена, Брамса, Шуберта, Шумана, Чайковського, Рахманінова та багато інших творів.

Особливе місце в репертуарі оркестру займає творчий доробок Сергія Борткевича, українського композитора, ім’я якого тривалий час замовчувалось. Саме Микола Сукач розпочав відроджувати творчість «українського Рахманінова» і популяризувати його музичні твори, а чернігівський оркестр став першим, який виконав усі симфонічні твори Борткевича.

Нещодавно Микола Васильович постав у новій для нього ролі письменника: маестро презентував дебютну книгу про життя і творчість українського композитора «Сергій Борткевич: партитура життя». Видання цінне тим, що є першим дослідженням  життя і творчості забутого музиканта. За відродження творчості Сергія Борткевича та повернення широкому загалу меломанів його музичних творів Миколу Сукача двічі номіновано на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Микола Васильович є засновником та художнім керівником Міжнародного фестивалю класичної музики «Сіверські музичні вечори», започаткованого у 2000 році. Фестиваль проходить у Чернігові та добре відомий в Україні й далеко за її межами. Майже два десятиріччя музичний форум відкриває нові імена музикантів, що сприяє зміцненню міжнародних культурних зв’язків.  Пропагує музичні традиції, насамперед серед молоді, яку виховує на кращих зразках світового та національного музичного мистецтва.



Діяльність Миколи Сукача у справі духовного розвитку українців важко переоцінити. За вагомий особистий внесок у примноження національних духовних надбань і розвиток культурно-мистецької спадщини України у 2006 році митцю присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України.

За внесок в розвиток музичної культури Чернігова маестро надано звання Почесного громадянина міста Чернігова. Завдяки невтомній творчій діяльності Миколи Васильовича Сукача, чернігівці і гості міста мають змогу насолоджуватися справжнім музичним мистецтвом у виконанні академічного симфонічного оркестру «Філармонія», одного з найкращих оркестрів  України.

Дізнатися більше про життєвий і творчий шлях Миколи Сукача, видатного музичного діяча, диригента зі світовим ім'ям, уродженця Чернігова. можна з фондів Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вулиця Тараса Шевченка, 63).

Висловлювання  Миколи Васильовича Сукача з інтерв'ю різних років:

Це школа життя, яка, чесно кажучи,  дуже допомогла мені згодом. Відтоді я «вимірюю» людину лише за однією ознакою – її здатністю переборювати природний страх. Часто згадую легендарного Андрія Сахарова, в якого страху за власне життя просто не було… Адже що розумніша людина, то вищий рівень страху. Відсутність страху, який заклала в мене армія, тепер допомагає мені виступати на будь-якій сцені з будь-якою програмою. Є хвилювання, піднесення, адреналін, а страху – немає!

Не кожен чудовий соліст здатен стати часткою чіткого злагодженого організму, яким є симфонічний оркестр. 60% роботи оркестрового музиканта полягає в тому, щоб слухати, і тільки 40%, щоб грати. От, оці засади – головні.

Мало просто робити свою справу чисто та технологічно, музику потрібно відчувати.

Баян – це оркестр в мініатюрі. Баяністи добре розуміють природу природу звука. Якщо вмієш грати на цьому інструменті, то потім неважко працювати зі струнними та духовими.

Мене тішить, що на фестиваль до Чернігова збираються першорядні виконавці у усього світу. Справа в тому, що я не можу жити в жодному іншому місті, крім Чернігова. Я народився тут, в центрі, неподалік Валу. Коли повертаюся додому, то при в’їзді в місто щоразу шалено калатає серце. Мабуть, це запрограмоване на генетичному рівні. 

Творча людина має ставити собі табу. Щоб досягти певної мети, треба щось відкидати, чимось жертвувати.

Диригент — це професія другої половини життя, коли приходить досвід, професійна мудрість, мудрість почуттів. Людина вже реалізувалася, і для неї матеріальні цінності відходять на задній план, а духовні — наперед…


Для мене важливіший той світ музики, в якому я живу, він дивовижний, поряд із ним багато чого стає другорядним.

Рекомендовані і використані джерела:

Бентя Ю. Симфонический транзит : руководитель Черниговського оркестра «Филармония» Н.Сукач отметил 65-летие в Киеве / Юлия Бентя // День. – 2011. – 24 мая. – С.2.

Гаврик В. Осінні вечори під класичні мелодії / Вікторія Гаврик // Деснянська правда. – 2014. – 30 жовт. – С.7.

Добрынина Л. И все же музика звучит… / Лариса Добрынина // Деснянка. – 2013. – 10 жовт.

Добрынина Л. Николай Сукач : о музыке вообще и фестивале в частности  / Лариса Добрынина // Гарт. – 2014. – 6 листоп. – С.9.

Євтушенко В. І. це усе про нього : до 60-річчя Миколи Сукача, диригента симфонічного оркестру «Філармонія» , заслуженого діяча мистецтва України // Гарт. – 2006. – 25 трав. – С.2.

Ковальова А. Микола Сукач : «Мета мого життя – в служінні музиці» / Аліна Ковальова // Гарт. – 2016. – 26 трав. – С.10.

Кузьміна Т. Літня музична академія / Тетяна Кузьміна //Деснянська правда. -  2012. – 12 лип. – С.12.

Лобановська В. За дві години до відпустки / Віра Лобановська // Деснянська правда. – 2017. – 27 лип. – С.8.

Миколі Сукачу надано звання «Почесний громадян Чернігова» // Деснянка. – 2016. – 2 черв. – С.8.

На здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2007 року // Українське слово. – 2006. – Грудень (№52). – С.10.
Серед претендентів диригент з Чернігова – Микола Сукач.

Осташко І. «Сіверські вечори» знову в Чернігові [за участі закордонних музикантів] / Ірина Осташко //Деснянка. – 2016. – 10 берез. – С.16.

Соломаха О. Книга Миколи Сукача про Сергія Борткевича / О.Соломаха // Світ-інфо. – 2019. – 21 берез. – С.3.

Сонячне світло його музики // Чернігівські відомості. – 2011. – 18 трав.

Сукач М. «Мрію, щоб кожен концерт оркестранти не просто грали, а творили музику» : до 70-річчя відомого диригента / М.Сукач // День. – 2016. – 25 трав. – С.10.

Сукач М. Сергій Борткевич : партитура життя. Художньо-документальна мозаїка / М.В. Сукач. – Чернігів: Десна Поліграф, 2018. – 136 с.

Сукач М. Я потрібен саме в Чернігові : керівник симфонічного оркестру «Філармонія» перетворив рідне місто на музичну столицю України / Микола Сукач // День. – 2011. – 8-9 лип. – С.14.

Сукач Н. Познакомимся поближе / Н.Сукач // Семь дней. – 2005. – 13 июня. – С.3.
Художній керівник і головний диригент симфонічного оркестру «Філармонія» про себе, свою роботу, плани на майбутнє.

Тимощук О. Без червоних чобітків : на здобуття Національної премії України ім. Т.Шевченка / О.Тимощук // Слово Просвіти. – 2006. – Лютий (№7). – С.14.

вівторок, 14 травня 2019 р.

ЖИТИМЕ У НАШИХ СЕРЦЯХ


ВІКТОР
 ОЛЕКСАНДРОВИЧ
КЕСЛЕР
(1973 - 2015)

Народився 14 травня 1973 року в селищі Красногорське Ташкентської області (Республіка Узбекистан). У 1985 році родина переїхала на батьківщину матері – до міста Борзна Чернігівської області.  
 
У 1990 році закінчив Борзнянську загальноосвітню школу, згодом Конотопське вище професійне училище № 4, де і здобув професію столяра.
Невдовзі, у 1991 році, був призваний на строкову службу, служив у танкових військах. Демобілізувавшись, оселився в селі Курінь Бахмацького району.  Працював  на будівництві в Києві.

Призваний до Збройних сил України в лютому 2015 року. Пройшов підготовку в 169-му Навчальному центрі «Десна». Брав участь в Антитерористичній операції. Старшина, командир танка 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 12
червня 2015 року біля селища Луганське Бахмутського (Артемівського) району Донецької області.

Похований 17 червня 2015 року в селі Курінь Бахмацького району.

Указом Президента України № 553 від 22 вересня 2015 року “за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність ІІІ ступеня” (посмертно).

9 травня 2016 року у селі Курень відкрито й освячено пам’ятник Віктору Кеслеру та на його честь названо одну з  вулиць.  


середа, 8 травня 2019 р.

ЗАГИНУВ У КРИВАВІЙ МЛІ


ЮРІЙ
БОРИСОВИЧ
САВЧЕНКО
(1989 - 2014)

Народився 6 травня 1989 року в селі Велика Загорівка Борзнянського району Чернігівської області.

У 2007 році закінчив Великозагорівську загальноосвітню школу, а у 2008 році – Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування за спеціальністю “електромонтер побутової техніки”. 
У 2008-2010 роках навчався у Броварському професійному ліцеї за спеціальністю «кухар-кондитер».
З листопада 2010 року був призваний Борзнянським районним військовим комісаріатом Чернігівської області на строкову службу до лав Збройних Сил України. Служив за контрактом у 169-му навчальному гвардійському Звенигородському орденів Червоного Прапора центрі Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А4224, смт Десна Козелецького району Чернігівської області), потім у 197-му центрі підготовки сержантського складу Сухопутних військ ЗСУ (військова частина А4224, смт Десна Козелецького району Чернігівської області).
З липня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Проходив службу на посаді стрільця механізованого взводу механізованої роти.
Загинув 31 серпня 2014 року при виконанні бойового завдання  в районі  міста Дебальцеве Донецької області.

Похований 3 вересня 2014 року у рідному селі.

Указом Президента України № 838 від 31 жовтня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

В пам’ять про Юрія Савченка в квітні 2015 року в селі Велика Загорівка, в жовтні 2015 року на будинку, де він мешкав у містечку Десна Козелецького району та в травні 2017 року на будівлі Великозагорівської загальноосвітньої школи встановлені меморіальні дошки.
Ім’я Юрія Савченка викарбуване на меморіалі загиблим воїнам 169-го Центру, відкритому у грудні 2017 року в містечку Десна.


четвер, 2 травня 2019 р.

ПОМЕР ВІД ПОРАНЕНЬ


ВІТАЛІЙ
ВІКТОРОВИЧ
РЯБИЙ
(1989 - 2014)

Назавжди 25-річний...
Пам'ятаймо!


Народився 2 травня 1989 року в Чернігові.

Закінчив Чернігівську загальноосвітню школу № 28
, продовжив навчання у  Чернігівському комерційному технікумі, який  закінчив у 2009 році

Активний учасник Революції Гідності.

З 17 квітня 2014 року проходив військову службу за контрактом у 1-ій окремій гвардійській танковій Новгородській орденів Червоного Прапора, Кутузова, Богдана Хмельницького, Олександра Невського і Червоної Зірки бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1815, селище міського типу Гончарівське Чернігівського району Чернігівської області).
Сержант, заступник командира бойової машини, навідник-оператор 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Сухопутних військ Збройних сил України, псевдо «Бобер».
Брав участь в антитерористичній операції, в зоні бойових дій перебував більше трьох місяців. Того дня, коли Віталій отримав тяжке поранення, вони з товаришем в БТРі прикривали відхід основної тактичної групи поблизу міста Щастя Луганської області. Українські військовослужбовці у бою знешкодили групу російських розвідників. Боєць помер від ран 7 вересня 2014 року у військовому госпіталі.

Похований 12 вересня 2014 року в Чернігові на кладовищі «Яцево».

Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

В пам’ять про Віталія Рябого у травні 2015 року на будівлі Чернігівської загальноосвітньої школи № 28 та у травні 2017 року на будівлі Чернігівського коледжу економіки та технології встановлені меморіальні дошки. 

На честь Віталія Рябого та загиблих воїнів 1-ї танкової Сіверської бригади в 2017 році в містечку Гончарівське встановлений меморіальний знак.


пʼятниця, 26 квітня 2019 р.

БІЛЬ ЧОРНОБИЛЯ ОЧИМА ПИСЬМЕННИКІВ: ДО РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО ЛИХА





Чи знаєш ти, світе, як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно моєму народу болить!...
Борис Олійник

Чорнобиль… Це слово стало символом горя і страждань, покинутих домівок, здичавілих тварин… і  назавжди увійшло в історію людства, як місто, що дало назву одній з найстрашніших техногенно-екологічних катастроф.

Понад тридцять років тому у невеличкому районному центрі Чорнобиль вирувало життя. У весняні та літні місяці тут було надзвичайно багато відпочиваючих, зокрема киян, адже містечко знаходиться лише в 130 км від Києва.  Чорнобиль в ці пори року був надзвичайно гарним: навколо усе розцвітало і місто потопало у зелені, повітря було цілющим, а землі – родючими. У місцевих лісах було багато грибів та ягід. Здавалося, красу цього куточка поліської землі ніщо не затьмарить.

У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочато будівництво потужної атомної електростанції. На 1983 рік вже працювало чотири енергоблоки із запланованих шести.

Невдовзі, за кілька кілометрів від атомної станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалося і вважалося молодим та перспективним.


Населення Прип'яті на 1986 рік становило 49 400 осіб, а в подальшому його чисельність повинна була досягти 75 000 осіб. Особливістю цього міста було те, що основною частиною жителів, які проживали і працювали тут, зокрема на ЧАЕС, була молодь. Серед них - близько 15 406 дітей, а також 7176 школярів і 16562 жінки.
Населення Прип'яті до аварії відрізнялося не тільки чисельністю і щорічним приростом, але й інтернаціональністю, адже це невелике місто вже тоді населяли громадяни близько двадцяти п'яти різних національностей.


Трагедія, що трапилася на ЧАЕС в 1986 році, не тільки зупинила розвиток міста, а й назавжди змінила долі тисяч людей – його мешканців. Рівень забруднення і поширення радіоактивного пилу на станції та прилеглих територіях зріс настільки, що життя людей на цій території стало неможливим. Найвищий рівень забрудненості спостерігався у 30 кілометровій зоні, яку згодом визначать як Зону відчуження і обов’язкового відселення.


Тоді відбулося вимушене масове переселення жителів Прип’яті і навколишніх сіл з рідних місць. Люди виїжджали з надією на повернення. Велика частина населення Прип'яті була переселена в нове місто-супутник - Славутич, побудований для переселенців із забрудненої території.


Наслідки вибуху четвертого реактора Чорнобильської атомної станції сколихнули увесь світ. В результаті аварії стався величезний викид ізотопів з активної зони реактора, які радіоактивною хмарою перенеслися на великі відстані. Змертвіло багато водойм, непридатною для вживання стала в них вода. Радіоактивного забруднення зазнало майже 50 відсотків території України, радіоактивний дощ розлетівся на пів світу, зачепивши територію Білорусі і Росії. На ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії, за підрахунками 1989 року, витрачено 8,5 мільярдів карбованців, тоді як усі АЕС у Радянському Союзі, до складу якого входила Україна, за роки своєї роботи дали прибуток – 25 мільярдів.

Нині на забруднених територіях проживає понад 2,5 мільйонів осіб, з них вісімсот тисяч дітей. Крім променевої хвороби, яка стала не рідкістю, для тих, хто отримав величезну дозу опромінення, людей підстерігають і інші захворювання, зокрема збільшилася кількість психічних і онкологічних захворювань. Близько 2 мільйонів людей постраждали в наслідок трагедії «мирного атому». Смерть 35 тисяч людей пов’язана з аварією на ЧАЕС. Вже минуло понад тридцять років з часу тієї жахливої катастрофи, а з її наслідками досі бореться увесь світ.

А де тепер не зона на землі?
І де межа між Зоною й не зоною?!
Ліна Костенко

 І ми всі усвідомлюємо, що Чорнобильська трагедія не має минулого часу.

Вже більше 10 років на Чорнобильській АЕС реалізується інтернаціональний проект «Укриття-2» загальною вартістю 2,5 млрд доларів. Проект передбачає установку нової ізоляційної споруди над зруйнованим в результаті аварії 4-м енергоблоком ЧАЕС.

26 квітня 2019 року виповнюється 33 роки від дня катастрофи на Чорнобильській АЕС.

За три десятиліття зросло нове покоління молодих людей, яке взагалі мало що знає про страшний вибух на атомній станції. Щоб цей сумний урок для людства не повторився знову, фахівці вважають, що «необхідно виховувати дітей у дусі відповідальності за загрозливі технології та розвивати в молоді екологічну свідомість». Відтворення Чорнобильської трагедії засобами культурі сприятиме збереженню пам’яті про Чорнобильську трагедію і  її наслідки та сприятиме формуванню відповідальності до стану довкілля.

Нині на тему Чорнобиля створено десятки художніх і документальних фільмів та книжок, згадки про трагедію мирного атому звучать у піснях українських і зарубіжних музикантів, існує, навіть, кілька відеоігор.

Усім зацікавленим  осмисленням Чорнобильської трагедії засобами художнього слова пропонуємо видання, які її висвітлюють та запрошуємо вас скористатися  фондами Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Тараса Шевченка, 63).

Аккерман Г. Пройти крізь Чорнобиль /Галя Аккерман; пер. з фр. П.Таращука. – К. : Либідь, 2018. – 168 с. : іл.

Книжка Г.Аккерман – це подорож письменника крізь драму Чорнобиля в різноманітних її людських, соціокультурних, професійних аспектах. Видання складається з трьох розділів: розповідь про місто-привид Прип’ять, маловідомий Чорнобиль-2 – радіолокаційну станцію «Дуга»; розмови про експедицію та її учасників, роздуми про історію та пам’ять, портрети людей зони; філософський вимір викривленного часу Чорнобиля. Цінність видання у тому, що, попри складність тематики, воно дуже особистісне і сприймається напрочуд легко.







Алексієвич С. Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього / С.Алексієвич. - К: ТОВ"Видавничий дім Комора", 2016. – 285 с.

Художньо-документальний роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави. Роман, який вийшов 1997 року, створено на основі інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії. Вперше українською мовою роман Світлани Алексієвич вийшов 1998 року в перекладі Оксани Забужко.

Армазова-Калина Л. Весілля в обіймах смерті (Чорнобильська симфонія) : Повість / Л.Армазова-Калина. – Чернігів : Десна Поліграф, 2011. – 156 с.

Васильчук В.Б. Чорнобильські поневіряння Бучі : оповідання / В.Б.Васильчук // Гарт. – 2013. – 25 квіт. – С.20. – Продовж. в наступ. номері.

Галковська Н. Героям Чорнобиля Слава : вірш / Н.Галковська // Деснянська правда. – 2016. – 28 квіт. – С.6.

Гуцало Є. Діти Чорнобиля / Є.Гуцало; Худож. оформ. Т.Семенової. – К. : Соняшник, 1995. – 104 с. : іл.


Трагедія Чорнобиля – основний зміст цієї книжки. Україна після атомної катастрофи 1986 року стала скорботною чорнобильською матір’ю для українського народу, і весь світ живої природи став її невинною жертвою. Книга Є.Гуцала «Діти Чорнобиля» - це правдиві розповіді про трагічне буття юних героїв – уже після аварії. (Ю.Сердюк).








Драч І. Рядки, обпалені Чорнобилем... / І.Драч : Вірші // Культура і життя. - 2014. - 25 квіт. - С.13.

Драч І. Чорнобильська мадонна : поема / І.Драч // Драч І.Храм Сонця : поезії / І.Драч. – У. : Радянський письменник. – С.11-66.

«Чорнобильська Мадонна» - це соціально-філософська поема Івана Драча, у якій автор розкриває проблему трагедії на Чорнобильській АЕС.











Камиш М. Прогулянка в Зону (Оформляндія) / М.Камиш. – К. : Нора-Друк, 2016. – 128 с. : іл.

Письменник народився у сім’ї ліквідатора Чорнобильської аварії. Його дебютний роман  Прогулянка в Зону (Оформляндія) про чорнобильське сталкерство названий літературними оглядачами найкращим літературним дебютом року. Автор зображає власний досвід нелегальних походів до Зони, де провів більше 200 днів та по якій пройшов понад 7 тисяч кілометрів.










Камиш М. Чормет / Маркіян Камиш : повість. – К. : Нора-Друк, 2017. – 160 с.

«Чормет» - повість про людей, які живуть біля кордону Зони відчуження і збирають металобрухт. Про суворих і п’яних чоловіків з металевими зубами і монохромними тату на руках, які здають в брухт-прийомки авіабомби вермахту в мішках та поцуплені в сусідів металеві огорожі, аби обміняти їх на денатурат. Це історія про людей, які мріють здати на метал все навколо них, навіть ядро Землі.







Костенко Л. Весна в Чорнобилі, весна : поезія / Л.Костенко // Позакласний час. – 2010. - №3. – С.124.

Мельник Н. Рідні береги : поезії та оповідання / Н.Мельник. – К. : Хрещатик, 1994. – 43 с.

Вірші і оповідання про Чорнобиль.

Мужність і біль Чорнобиля: повість-хроніка: поеми, вірші / худож.-оформ.: О. Є. Кононова – К.: Молодь, 1988.– 144 с.

До збірника входить повість А. Трегубова «Приборкувачі вогню» , вірші Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча та інших присвячені тим, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії і нині працює у зоні Чорнобильської АЕС.











Петруччі М. Важка вода : вибрані поезії про Чорнобиль / М.Петруччі // Всесвіт. – 2011. - №3/4. – С.5-19.


Яворівський В.О. Марія з полином наприкінці століття : роман / Володимир Яворівський; худож.-оформлювач Л.П.Вировець. – Харків : Фоліо, 2016. – 203 с.

У романі В.Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» трагедія чорнобильської катастрофи розвивається через долю родини Мироновичів, батьківська оселя якої знаходиться у селі Городища, розташованого всього за двадцять кілометрів від атомної станції. Автор, нічого не приховуючи і називаючи речі своїми іменами, оприлюднює страшну правду про справжні наміри й шляхи імперії до дешевого збагачення, нехтування Москвою долями України й українців.