СИЛЬНІШІ ЗА ЗБРОЮ




Пам'ятаймо 
захисників України - учасників АТО-ООС, 
уродженців Чернігівщини, 
які віддали життя за незалежність і територіальну цілісність України!





Сергій

Миколайович

Александренко

(1979 - 2014)


Народився 2 червня 1979 року в селі Олбині Козелецького району Чернігівської областіЗростав хлопець ввічливим, скромним та товариським. З малолітства батьки виховували його в шані до людей та любові до рідного краю.

Як справжній патріот з отриманою повісткою з військомату 19 березня 2014 року Сергій відбув на службу до лав Збройних сил України.

Служив Сергій Александренко у 1-ій окремій гвардійській танковій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України. на посаді радіотелефоніста. Був старшим солдатом.

18 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання в ході ударно-пошукових дій в районі села Новосвітлівки Луганської області колона, у якій перебував старший солдат Александренко Сергій Миколайович, потрапила під обстріл терористів, які здійснюють збройний опір силам Антитерористичної операції, із систем залпового вогню БМ-21 «Град»Унаслідок обстрілу Сергій Миколайович отримав тяжке поранення, не сумісне з життям.

Поховали захисника України 8 серпня 2014 року в рідному селі. Односельці завжди пам’ятатимуть Сергія Миколайовича як справжнього патріота і мужнього чоловіка.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).



Олег
Анатолійович
Андрієць
(1973 - 2014)


Народився 23 квітня 1973 року у селі Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області.
У 1990 році закінчив Вертіївську середню школу.

Після закінчення навчання вступив до Полтавського вищого військового командного училища зв’язку імені Маршала Кирила Москаленка. Після закінчення училища відряджений на службу до Одеси.

Майор, начальник відділення супроводження інформаційно-телекомунікаційних систем 26-го прикордонного загону Південного регіонального управління (м. Одеса) Державної прикордонної служби України.

Брав участь в Антитерористичній операції.

Загинув 1 вересня 2014 року у районі села Саханка Новоазовського району Донецької області.
Прикордонний наряд на автомобілі «УАЗ» у районі села Саханка вступив у бій з загоном ворога, який у складі піхотної групи підсиленої танком та 2-ма БТР закріпився з боку міста Новоазовська. Прикордонники викликали підкріплення та до його приходу стримували натиск противника. Під час бою Олег Андрієць загинув, 3-є прикордонників отримали важкі поранення.

Похований 4 вересня 2014 року в Одесі. Залишилися мама, дружина, 15-річна донька.

Указом президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

На честь загиблого героя, вулицю у Вертіївці, на якій він ріс. названо його іменем. На будівлі школіи де навчався Олег Андрієць, встановлено меморіальну дошку. В Ніжинському районному військово-історичному музеї імені М.П.Кирпоноса відкрито експозицію «Ми пам’ятаємо» з окремо виділеним стендом про загиблого прикордонника.



Дмитро
Миколайович
Антиков

(1995 - 2019)


Дмитро народився 1 березня 1995 року у місті Ніжин Чернігівської області.
Навчався у ніжинській загальноосвітній школі №15. Хлопець запам’ятався активним, веселим і  товариським.
Військову службу Дмитро розпочав у 2015 році, тоді йому було 20. Він вважав, що справжні чоловіки – повинні служити. Спочатку проходив службу в військовій частині 3027 Національної Гвардії України (НГУ) у Новій Петрівці, з 2016 року – у військової частині 3018 НГУ (Гостомель).
Був головним старшиною 2-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення (Бригада швидкого реагування). Під час бойових дій на сході України проявив себе як професійний артилерист, витривалий і мужній боєць. За словами побратимів був чесним і надійним товаришем.
Дмитро паралельно навчався у Ніжинському університеті імені Миколи Гоголя на історико-юридичному факультеті (заочно). Відзначався у навчанні, хоча в нього не завжди виходило приїхати на навчання. У червні 2019 року здобув диплом бакалавра. Однокурсники відгукуються про нього як врівноваженого і дружнього товариша, а викладачі - відповідального і старанного студента. Дмитро був людиною слова і обов’язку, завжди мав свою думку та поважав думку інших.
Військовослужбовець трагічно загинув 23 жовтня 2019 року під час виконання бойової задачі на передовій поблизу селища Новолуганське  Донецької області (в районі Світлодарської дуги). Рухаючись на спостережний пункт у густому тумані військовослужбовець не помітив обірвану лінію електропередач біля зруйнованого обстрілами будинку та був смертельно уражений струмом. Попри надану першу допомогу боєць помер.
Поховали Дмитра 26 жовтня у Ніжині на кладовищі мікрорайону Гуньки.
Горюють за рідною душею батьки, сестра, молода дружина. За місяць до своєї загибелі боєць одружився.




Євгеній

Віталійович  

Ареф'єв

(«Спартак»)

(1972 - 2020)

 

Народився 3 вересня 1972 року в  Казахстані.

Закінчив Рязанське повітрянодесантне командне училище. Проходив службу в десантній бригаді у м. Хирів на Львівщині. Залишив Збройні сили України у 1990-х роках  за скороченням. Мешкав в Чернігові та Славутичі Київської області. Займався бізнесом у сфері будівництва, заснував кілька підприємств у Славутичі.

Служив за контрактом у Французькому іноземному легіоні, але з початком збройної російської агресії в 2014 р. добровольцем повернувся до лав Збройних сил України.

Брав участь в АТО/ООС, майор, військовослужбовець відділу військової розвідки управління розвідки штабу ОК «Північ»Учасник героїчної оборони Донецького аеропорту  (у жовтні 2014-го був старшим в новому терміналі). Указом Президента України від 3 листопада 2015 року №622/2015 «Про відзначення державними гагородами України» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Пізніше став помічником командира батальйону з розвідки. У 2016—2017 роках був начальником розвідки - помічником начальника штабу батальйону 79-ї бригади.

Повернувся на військову службу у 2019-муслужив у 1 ОТБр,  був помічник начальника розвідки розвідувального відділення штабу бригади. З серпня 2019 проходив службу в управлінні ОК «Північ».  

Наприкінці січня 2020 трапився інсульт під час виконання завдань в зоні ООС. Помер 17 лютого 2020 від зупинки серця.  

Похований на Алеї Героїв у Чернігові з усіма військовими почестямиПобратими згадують Євгена Віталійовича чесним, порядним товаришем, який завжди приходив на допомогу.


Володимир 
Іванович
Бальченко

(1992 - 2017)


Ми вже не зустрінемо його,
бо янголи по вулицях 
не ходять.

                            Ян Осока, волонтер


Народився 4 січня 1992 року в селі Берестовець Борзнянського району Чернігівської області. Навчався в Берестовецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Дуже захоплювався футболом, грав за ФК «Берестовець». Працював лісником.

Був доброзичливим, життєрадісним, завжди готовим прийти на допомогу.

На строкову військову службу був призваний 8 жовтня 2015 року, служив у 169-му Навчальному центрі сухопутних військ у селищі Десна Козелецького району. Згодом перейшов на контрактну військову службу.

Продовжив службу кулеметником у 1-му батальйоні 72-ї окремої механізованої бригади на посаді молодшого сержанта. На передовій з липня 2016 року.

Загинув 29 січня 2017 року під містом Авдіївка Донецької області під час виконання бойового завдання.

Похований в рідному селі.

Указом Президента України №22/2017 від 1 лютого 2017 року, «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).




Тахір

Тахірович

Баширов

(1985 - 2015)


Народився 25 лютого 1985 року в місті Ніжині.

Навчався в ніжинській ЗОШ № 15, де закінчив 9 класів. Продовжив навчання в Ніжинському професійному аграрному ліцеї  спеціальність «тракторист-машиніст».

Пройшов строкову військову службу в лавах Збройних сил України.  Служив водієм 2-ї автомобільної роти 51-го окремого автомобільного батальйону, Командування сил підтримки ЗСУ. Після демобілізації працював у Києві та Ніжині.

Призваний за мобілізацією до лав Збройних сил України 28 серпня 2014 року у склад 1-ї окремої танкової бригади (смт. Гончарівське Чернігівського району). Загинув 25 січня 2015 року під час бою біля міста Авдіївки (Донецька область) в районі Донецького аеропорта. Українські військові переганяли танки, Тагір Баширов їхав у першому, натрапив на вибухівку, котра вибухнула під днищем. Боєць отримав важке поранення ніг і  помер від втрати крові.

Похований 29 січня 2015 року в місті Ніжині Чернігівської області (кладовище «Гуньки») з усіма військовими почестями. Сиротами залишилося двоє дітей.

Указом Президента України № 9 від 16 січня 2016 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У 2015 році у ніжинській ЗОШ № 15 відкрито меморіальну дошку на честь випускника Тахіра Баширова.

 


                               Валентин

Анатолійович

Бойко

(1979 - 2014)

 

Народився 4 серпня 1979 року у місті Прилуки Чернігівської області.

Закінчив Прилуцьку ЗОШ I-III ступенів № 3 та Чернігівське професійне училище № 5. Працював залізничником.

У березні 2014 року був призваний до лав Збройних Сил України.

Сержант, командир мінометного розрахунку військової частини А 1688 (селище Гончарівське Чернігівського району).

Загинув 8 грудня 2014 року під час артилерійського обстрілу у районі селища Піски (Донецький аеропорт) Ясинуватського району Донецької області.

Похований у місті Прилуки Чернігівської області з усіма військовими почестями. У бійця залишилися дружина, 14-річна донька й 10-річний син.

Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно),

нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)

На честь захисника України у травні 2015 р. у мікрорайоні Прилук Рокитне біля будівлі школи № 3 відкрито пам'ятну дошку.



Валерій

 Миколайович

Бондаренко

(1989 - 2014)

 

Народився 15 жовтня 1989 року в селі Попівка Новгород-Сіверського району.

З дитинства був допитливим і здібним, добре навчався, цікавився математикою і технікою. Дуже любив читати книжки, але найбільше хлопця вабила військова справа. 

У 2006 році закінчив Попівську загальноосвітню школу та продовжив навчання в Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де здобув спеціальність «бойове застосування та управління діями механізованих підрозділів». За військовою спеціальністю одержав звання лейтенанта.

Після навчання служив у місті Яворів Львівської області у 24-й окремій механізованій бригаді. Був командиром роти Яворівської 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені Данила Галицького у званні капітана.

З початку російської збройної агресії брав участь в антитерористичній операції на сході України. Його рота протягом трьох місяців не пропускала на територію проведення антитерористичної операції бойовиків та завезення зброї.

Загинув 14 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання біля смт Новосвітлівка Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу.

Життєрадісний і добрий капітан Валерій Бондаренко був для бійців не лише командиром, а й вірним другом. «Загинув Валерій геройською смертю, до останнього подиху залишився вірним присязі народові України», – мовив старшина роти Юрій Голосай.

Похований 16 серпня 2014 року у рідному селі. Залишилися батьки, дружина, маленька донька.

Указом Президента України № 593 від 15 липня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

В пам’ять про Валерія Бондаренка у грудні 2014 року на будівлі Попівської загальноосвітньої школи, а в серпні 2018 року в центральному парку Новгород-Сіверського встановлені меморіальні дошки.

Іменем Валерія Бондаренка названий парк в селі Попівка, в який зі школи перенесена меморіальна дошка.


 


Олександр

Анатолійович

Будько


(1973 - 2014)


Народився 7 липня 1973 року у місті Чернігові в працьовитій робітничій родині.

Закінчив чернігівську ЗОШ № 16 міста Чернігова, а у 1992 році - Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту № 5. З юних літ займався спортом, був активним і користувався авторитетом серед однокласників.

Проходив військову строкову службу у повітряно-десантних військах, після демобілізації працював монтажником-висотником.

31 липня 2014 року, під час другої хвилі часткової демобілізації,  призваний до лав Збройних Сил України. Служив у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ «Десна». Молодший сержант, командир відділення. Мав псевдо «Шустрий». Безстрашний і кмітливий Олександр завжди був готовий до виконання військових завдань будь-якої складності. Побратими поважали Олександра за надійність, чесність, щирість.   

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Учасник бойових дій. 

Загинув 17 листопада 2014 року під Дебальцево, через місяць перебування на фронті, визволяючи з мінної пастки побратимів. Напередодні, 16 листопада, четверо військовослужбовців із 169-го навчального центру вирушили на пошуки нових шляхів до блокпосту. Завдання було вкрай небезпечним, адже місцину було нашпиговано ворожими мінами. Машина українських бійців-розвідників натрапила на фугас. Про вибух повідомив місцевий мешканець. Не зволікаючи, група, до якої входив Олександр Будько, вирушила на пошуки постраждалих товаришів. Під селом Орлово-Іванівка  Шахтарського району Донецької області, поблизу кургана Гостра могила, автомобіль Олександра підірвався на протитанковому радіокерованому фугасі. Наш земляк загинув.

Поховано 41-річного Олександра Будька в рідному Чернігові на кладовище «Яцево». В останній путь загиблого захисника України проводжали містяни, побратими, друзі, рідні. 

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час Антитерористичної операції на сході України Указом Президента України від 23 травня № 282  нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)


У травні 2015-го у Чернігівському інформаційно-технологічному ліцеї № 16 відкрито меморіальну дошку на честь Олександра Будька.

В память про Олександра Будька та загиблих учнів Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту № 5 у грудні 2016 року встановлено меморіальну дошку.

13 жовтня 2020 року загиблому воїну присвоєно почесне звання «Захисник України – Герой Чернігова».


Юрій
Юрійович
Бутусов
"Лірник"
(1989 - 2015)

Народився 13 березня 1989 року у Чернігові.
У 2003 році з відзнакою закінчив Чернігівську загальноосвітню школу № 27, у 2006 році – Чернігівський ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2010 році з відзнаками закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного у місті Львові та школу розвідників.
Військовослужбовець Збройних сил України. Капітан, командир групи спеціального призначення 3-го окремого полку спецпризначення.
З перших днів виконував бойові завдання в АТО. У свої 25 років Юрій був одним з кращих командирів груп українського спецназу. Його група однією з перших була перекинута до сектору "Д", де зоною дій була оборона Савур-Могили. Група чудово орієнтувалася на місцевості, була відмінно злагоджена і діяла по всьому прикордонні.
14 лютого 2015 року чотири групи 3-го полку спецпризначення було перекинуто у сектор "С", де бійці  отримали завдання: супровід колон постачання з Луганського до Дебальцевого. Спецпризначенці мали особисту стрілецьку зброю, із підсилення - лише один БТР і БМП, адже за офійними даними – 15 лютого наставало перемир’я.
Командир групи капітан Юрій Бутусов успішно провів кілька рейсів, супроводжуючи колони постачання до Дебальцевого. Проте, 16 лютого під час забезпечення виходу української колони з пораненими та з тілами загиблих із Дебальцевого, колона під командуванням капітана Юрій Бутусова потрапила у засідку на виїзді з Дебальцевого біля Новогригорівки. БТР з українськими військовослужбовцями було підбито. Капітан зумів вибратися із підбитого бронетранспортера разом з побратимом, але зазнав серйозного поранення. Загинув Юрій від ран під бронетранспортером, тримаючи гранату в руці.
Похований 28 березня 2015 року у Бахмачі Чернігівської області.
Указом Президента України № 311 від 4 червня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Серед перших удостоєний звання “Народний Герой України”; нагороджений пам’ятним знаком МО “За військову доблесть”; медаллю Української православної церкви Київського патріархату “За жертовність і любов до України”.
На честь Героя   у жовтні 2015 року у Бахмачі, на площі Героїв Майдану, встановлено пам’ятний знак на честь капітана Юрія Бутусова. У червні 2016 року на будинку, де він мешкав у Чернігові встановлено меморіальну дошку. 
Ім’я Юрія Бутусова викарбуване на пам’ятній дошці, встановленій у грудні 2015 року випускникам Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Рішенням Бахмацької міської ради від 4 грудня 2015 року на честь Героя названо вулицю у місті Бахмач (колишня «Кооперативна»).


Олег 

Олександрович

Васюк

(1975 – 2014)


Народився 8 серпня 1975 року в місті Остер Козелецького району Чернігівської області. В Острі пройшло дитинство Олега, тут досі живуть його батьки.

Після закінчення середньої школи проходив строкову службу у Збройних силах України. Служив  при воєнній прокуратурі тодішнього Суворовського училища (тепер Військовий ліцей ім. Богуна).

Після служби працював слюсарем на хлібзаводі. Потім разом з батьком працювали на власному КАМАЗі довгобійниками, перевозили різні грузи. З 2008-го року працював в службі таксі. Мешкав в Києві. Одружений, мав двох синів.

До лав Збройних сил України вступив добровольцем. 13 травня боєць прибув до Навчального центру «Десна», у середині червня вже перебував в селі Оріхове Старобільського району Луганської області. Кілька тижнів супроводжував конвої з Харківщини на передову.  Учасник АТО/ООС, служив на посаді командира відділення в12-му батальйоні територіальної оборони «Київ» (26-а Окрема артилерійська бригада) на Луганщині.

Загинув 30 листопада 2014 року під час виконання бойового завдання внаслідок ДТП в районі села Дмитрівка Новоайдарського райну Луганської області.

Похований в на лісовому кладовищі в Києві. Залишилася батьки, дружина та двоє синів.

Згідно розпорядження Остерської міської ради №18 від 19 лютого 2016 року вулицю Пролетарську, що в місті Остер Козелецького району, названо на честь Олега Васюка. 15 вересня 2015 року на будівлі Остерської гімназії Остерської міської ради встановлено пам’ятну дошку на честь Олега Васюка.


                             Павло

Миколайович

Висоцький

(1981 - 2014)

 

 

Народився 11 вересня 1981 року у селі Рибинськ Корюківського району Чернігівської області.

Після закінчення Рибинської ЗОШ І-ІІІ ступенів працював на місцевому деревообробному заводі. Після служби в армії працював на Київському скляному заводі.

Призваний до лав Збройних сил України з першою хвилею мобілізації - 29 березня 2014 року.

Сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (військова частина А2167, місто Біла Церква Київської області).

З травня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

Загинув 9 липня 2014 року поблизу села Дмитрівка Шахтарського району Донецької області, перебуваючи у бойовій машині піхоти (БМП-2) внаслідок спрацювання вибухового пристрою встановленого на дорозі на маршруті руху колони військової техніки.

Похований у місті Києві.

Указом Президента України № 747 від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).

 

Сергій 

Фавстович

 Говорущенко

(1969-2014)  
 

                                              Був  мужнім,  демонстрував героїзм,

відвагу та самопожертву кожної миті»

Спогади побратимів

Народився 17 лютого 1969 року в селі Лука-Барська Барського району Вінницької області. 

Закінчив школу в 1986 році. Після школи, від 1987 до 1989 року, служив у лавах радянської армії. У 1989 році вступив на підготовче відділення Чернігівського педагогічного інституту на військову кафедру «ПВП». Після першого року навчання познайомився із Славінською Оксаною Михайлівною, із якою за рік одружився. У 1994 році, після закінчення навчання, отримав звання лейтенанта і диплом учителя ДПЮ і фізичного виховання. За фахом роботи не знайшлося. Працював начальником газорятувальної служби об’єднання «Хімволокно», згодом — ковалем у майстерні «Кузьма».

Призваний до лав Збройних Сил України 24 квітня 2014 року. Наступного дня був направлений до зони АТО.  Старший лейтенант, начальник інженерної служби військової частини В2278 13-го батальйону територіальної оборони Чернігівської області «Чернігів-1» (військова частина польова пошта В2278; з листопада 2014 року – 13-й окремий мотопіхотний батальйон 1-ї танкової бригади 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України). 

Загинув 11 жовтня 2014 року біля міста Луганськ під час несення служби від осколкових поранень внаслідок вибуху гранати. Це сталося за три тижні до ротації. 

Похований 45-річний воїн в Чернігові на кладовищі Яцево 16 жовтня 2014 року з усіма військовими почестями. 16 жовтня було оголошено Днем жалоби в Чернігові.

 Залишилися дружина, 13-річна донька, 19-річний син, який захищає Батьківщину у складі спецбатальйону "Чернігів".


Ігор
Володимирович
Гулевський
(1984 –2015)




Народився 27 січня 1984 року в селі Штукар Веселинівського району Миколаївської області. З 1991 року навчався у неповній середній школі села Штукар.

У 1999 році разом з матір’ю та братом  переїхав до села Лісконоги Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Ігоря з братом виховували матір з вітчимом.  У 2000 році закінчив Лісконогівську ЗОШ І-ІІ ступенів, здобувши базову середню освіту.

Впродовж 2002-2003 років проходив строкову військову службу у Збройних Сил України, служив на посаді механіка-водія у танковому підрозділі військової частини.

Після демобілізації працював на тваринницькій фермі Товариства з обмеженою відповідальністю «Переможець» у селі Лісконоги. Деякий час працював у Києві та невдовзі повернувся до села Лісконоги, де долучився до  праці у сільському господарстві.

У лютому 2015 року, з четвертою хвилею мобілізації, призваний до лав Збройних Сил України. Пройшов військову підготовку на Яворіському військовому полігоні у Яворівському районі Львівської області. Служив солдатом у 57-й окремій мотопіхотній бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України.

З березня 2015 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.
Під час виконання службових обов’язків в зоні проведення антитерористичної операції внаслідок розриву гранати військослужбовець був важко поранений та отримав контузію. Проходив лікування у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» в Києві, де і виявили ботулізм.

Помер 31-річний воїн 28 листопада 2015 року від харчового ботулізму, викликаного токсином типу Е.

Поховали захисника України з почестями 1 грудня 2015 року у Лісконогах на сільському кладовищі. Побратими і друзі Ігоря згадували його як життєрадісну і щиру людину, небайдужого і завжди готового прийти на допомогу товариша.

У померлого бійця залишились матибратцивільна дружина і донька, які живуть у Лісконогах.

На честь Ігоря Гулевського 12 жовтня 2016 року в селі Лісконоги на будівлі загальноосвітньої школи, де навчався Ігор Гулевський,  відкрито меморіальну дошку. У серпні 2018 року меморіальну дошку на честь воїна встановлено біля Обеліску слави в центральному парку Новгорода-Сіверського.


Вадим 

Володимирович

Жеребило

(1993 - 2015)


За своє життя Вадим не встиг отримати вищої освіти, 
одружитися, виховати сина чи доньку. 
За той короткий проміжок часу, як спалах зірки, - 
він зробив стільки, що можливо людина, 
яка прожила 80 чи 90 років 
не встигла зробити стільки!

  Людмила Данюк, класний керівник

                                      

Народився 7 жовтня 1993 року в місті Мена Чернігівської області. 

Після закінчення Менської загальноосвітньої школи імені Тараса Шевченка вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Тут він вперше взяв до рук зброю і пізнав ціну військової дружби.

Після закінчення військового училища Вадим продовжив навчання у Київському політехнічному університеті. 

Навчання у виші покинув у звязку з акціями протесту на Майдані, де він брав активну участь.

З початком бойових дій на сході України пішов на фронт добровольцем. Проходив службу у 24-му штурмовому батальйоні «Айдар», де отримав позивний «Ді-джей». Був стрільцем-зенитником.

Під час служби отримав тяжке поранення, але від евакуації поранених відмовився. Казав, що побратимів у бою не кине.

Вадим був надійним товаришем, відкритою і щирою людиною. Часто відмовлявся від ротації на користь  тих товаришів по службі, у яких була дружина та діти.

Солдат був духовною людиною. Побратими згадують, що перед кожним боєм Вадим молився, аби не довелося вбивати.

Загинув 31 січня 2015 року під час патрулювання ТЕС в місті Щастя Луганської області внаслідок розриву снаряду зенітно-ракетної установки ворога.

В останній путь 21-річного  Вадима Жеребила проводжали побратими і земляки, стоячи навколішки. 

Поховано загиблого воїна у рідній Мені.

Указом Президента України від 115 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Збройним Силам України» Вадима Володимировича Жеребила нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

Нагороджений відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА» Орденом «За вірність присязі».

Нагороджений медаллю УПУ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Пам'ять Вадима увічнено меморіальною дошкою, встановленою на фасаді Менської загальноосвітньої школи І - ІІІ.




Владислав

Живкович

«Хотабич»

(1975 - 2015)

 

Народився 30 липня 1975 року у місті Ангарськ Іркутської області (нині Російська федерація) в родині вчителів.

Невдовзі сімя з маленьким сином повернулася на малу батьківщину. Оселилися у селищі Мрин Носівського району Чернігівської області, де і минуло дитинство та юнацькі роки Владислава.

У 1990 році закінчив Мринську середню школу, у 1993-му – Мринське професійно-технічне училище № 33, де навчався на бухгалтера сільськогосподарського виробництва.

26 грудня 1993 року був призваний до лав Збройних Силах України. Після закінчення строкової служби залишився на контрактній, служив в Навчальному центрі «Десна», згодом в
101-й бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ. Старший прапорщик.

У грудні 2014 року перевівся до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Був командиром взводу.

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Воював в «гарячих точках»: брав участь в боях за Нікішино та Рідкодуб, де передував в оточенні декілька діб. Навіть, у такій надскладній ситуації не втрачав самовладання і був прикладом для інших бійців. Був сильним і відважним,  завжди рвався до бою. Побратими згадують Владислава лише добрим словом.

Загинув 18 лютого 2015 року від осколкового поранення під час виходу з оточення у районі міста Дебальцеве Донецької області.

Похований у селищі Мрин Носівського району Чернігівської області. Залишилися дружина і двоє дітей шкільного віку.

Указом Президента України № 553 від 22 вересня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (посмертно).

28 серпня 2015-го на території МО України відкрито меморіальну дошку командиру автомобільного взводу автомобільної колони Центру забезпечення службової діяльності МО та ГШ ЗСУ Владиславу Живковичу.

Встановлено меморіальні дошки на фасадах Мринській школі І-ІІІ ступенів та Мринського професійно-технічного училища.

На честь Владислава Живковича у Мрині проводиться турнір із шахів, шашок та настільного тенісу.


Віктор
Олександрович
Запека
(1987 - 2014)

Народився 2 квітня 1987 року у місті Чернігові.
Навчався у Чернігівській гімназії № 31. З дитинства захоплювався автомобілями. З 6 років займався бойовими мистецтвами.  
Вищу освіту здобув у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка, де навчався  за спеціальністю “викладач фізичного виховання”.
В правоохоронних органах з 12 вересня 2014 року. Рядовий міліції, міліціонер 1-ї роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Чернігів”.
Брав участь Антитерористичній операції. На фронт пішов добровольцем. 
Загинув 16 листопада 2014 року у ході бойових дій у районі залізничного переїзду біля селища Станиця Луганська Луганської області.

Похований 20 листопада 2015 року в Чернігові з усіма військовими почестями на міському кладовищі Яцево.
Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам’яті!
Указом Президента України № 942 від 19 грудня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Посмертно нагороджений народною відзнакою орденом “Лицарський хрест добровольця”.
Нагороджений Відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції” (посмертно) та медаллю Православної Церкви України “За жертовність і любов до України”(посмертно)

В пам’ять про Віктора Запеку у травні 2016 року на будівлі Чернігівської гімназії № 31 встановлена меморіальна дошка.



                

         
                                                       Олександр 
                                                      Вікторович 
                                                  Кірієнко
                                               "Орел"
                                                  (1997 - 2017)

                    

 Гідний

                         звання Захисника України

 

                                                                                                                        
                    

Народився 12 квітня 1997 року в селі Гатне на Київщині. У 2001-му  родина Олександра переїхала до села Карпилівка Козелецького району Чернігівської області.

Закінчив Чернігівське професійно-технічне училище, де отримав  професію зварювальника.  

З 16 лютого 2016 року Олександр проходив строкову службу у 169-му Навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ «Десна», згодом підписав контракт із ЗСУ, а з лютого 2017 р. продовжив службу у 72-й бригаді, яка дислокується в зоні АТО. Під час проходження служби на найнебезпечніших ділянках фронту виявляв відвагу і вірність Україні, що відповідало його  позивному "Орел".

Попри оголошене великоднє перемир’я,  про яке було домовлено на Тристоронній контактній групі в Мінську, бойовики відкривали вогонь зі стрілецької зброї вздовж усієї лінії розмежування і вдень і вночі. 

20 квітня 2017 р. під Авдіївкою  Донецької області, вперше за три тижні так званого «періоду тиші», було застосовано бронетехніку: з танка випустили близько 30 снарядів. Один поцілив у бліндаж, в якому від осколкового поранення в голову загинув наш земляк Олександр Кирієнко. 

За тиждень до загибелі бійцю виповнилося 20 років.

Поховали Олександра у рідній Карпилівці.


Олег

Олександрович

Кобченко


(1983 - 2015)

 

Народився 18 лютого 1983 року на Чернігівщині, навчався і проживав в Голосіївському районі  міста Києва.

У 1999 році закінчив київську ЗОШ І-ІІІ ступенів № 236, навчання продовжив в  Київському навчальному центрі «Успіх» за спеціальністю «користувач комп’ютера». Працював у службі охорони Центральної клінічної лікарні «Феофанія». Був дружнім і врівноваженим. Любив і поважав спорт, займався футболом.

У 2003-2004 роках проходив строкову військову службу у складі полку зв’язку у місті Житомирі. Після проходження військової служби працював у сфері ІТ-технологій.

До лав Збройних Сил України мобілізований 20 червня 2014 року. Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Воював у складі 3-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Солдат, гранатометник.

15 лютого 2015 року отримав важке поранення обох ніг у бою під селищем Чорнухине Попаснянського району Луганської області. 16 лютого, разом із пораненими бійцями 128-ї бригади Олега Кобченка вивозили до шпиталю, але колона потрапила у ворожу засідку. З того часу вважався зниклим безвісти.

У березні 2015 року знайдений серед загиблих. Волонтери перевезли тіло до моргу м. Дніпропетровська.

Останнє прощання з загиблим воїном відбулося 26 березня 2015-го в Києві. Похований у селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області. 

Залишилася мама.

Указом Президента України № 473 від 13 серпня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На честь випускника, воїна АТО Олега Кобченка 21 жовтня 2015 року у київській школі №236 урочисто відкрито меморіальну дошку.



Станіслав

Григорович

Ковтун

(1986 - 2014)

 

 

Народився 4 березня 1986 року у селі Атюша Коропського району Чернігівської області. Зростав допитливим і життєрадісним, зі спокійним характером. Мав хорошу пам'ять і відмінно навчався. З  дитинства мріяв бути пілотом, читав книжки про літакобудування, вів здоровий спосіб життя, активно займався фізичними вправами.

Після закінчення восьмого класу Атюшівської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. По закінченню ліцею продовжив здобувати фах військового у Харківському інституті танкових військ, де отримав диплом з відзнакою та ступінь бакалавра.


Завжди любив спорт, надавав перевагу бойовому самбо і бігу. Брав участь у різних спортивних змаганнях і здобував перемогу.


Хлопець був обдарований творчо, писав вірші про рідну Україну, адже, понад усе любив свою Батьківщину. Коли, у листопаді 2013 року, українські громадяни вийшли на мирні акції протесту на майдан Незалежності у Києві, щоб захистити своє право жити у незалежній європейській державі, він долучився до протестного руху. Після жорстокого побиття «Беркутом» мирних людей, принциповий і справедливий юнак став активним учасником «Євромайдану». Як справжній чоловік і патріот, він у найважчі моменти стояв на барикадах Майдану і не зрадив надіям Революції Гідності.

Дізнавшись про окупацію Криму, одним з перших, добровольцем пішов боронити Україну від зовнішнього ворога на сході держави. Ще до оголошення загальної мобілізації, він заключив контракт зі Збройними силами України на військову службу. З 14 березня 2014 року став військовослужбовцем 25-ї Дніпропетровської високомобільної повітряно-десантної бригади, а з 20 березня 2014 року вже був в зоні АТО, на передовій.

Впродовж служби брав участь у багатьох бойових операціях. Служив заступником командира бойової машини-навідником оператором. Останнім часом заміщав пораненого командира і виконував його обов’язки. Серед бійців користувався високим авторитетом, адже володів військовими знаннями, був  досвідченим, відповідальним і надійним. Людиною був справедливою і щирою, вмів і розрадити, і заспокоїти. Мав позивний «Батя». Вдома солдата дуже чекали батьки, молода дружина, 1-річний синок.

Загинув Станіслав Ковтун 31 липня 2014 року від кульового поранення під час бою за місто Шахтарськ Донецької області. Протистояння тривало четверо суток і супроводжувалося потужними обстрілами з ворожих «Градів». На пятий день українські військовослужбовці почали відступати і потрапили в засідку. Машина  Станіслава прикривала відхід групи. В його танку заклинило короб з патронами, без якого неможлива вогнева відповідь супротивнику. Військовослужбовець був змушений вилізти з танку, щоб виправити несправність. За спогадами побратима Станіслав «збив шкіру на руці до кісток, проте виправив пошкодження». В той момент розривна куля бойовика-снайпера обірвала молоде життя нашого земляка.

Поховали 28-річного воїна в рідному селі з усіма військовими почестями. 

Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

17 листопада 2016 року нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» (посмертно).

4 грудня 2014 року на будівлі Атюшівської школи відкрито меморіальну дошку.

25 липня 2015 року в селі Атюша відкрито пам'ятний знак.

14 серпня 2015 року ім'я Станіслава Ковтуна надано Атюшівській ЗОШ.

8 грудня 2015 року, на будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, було відкрито пам'ятну дошку на честь шістьох полеглих випускників, в тому числі, Станіслава Ковтуна.





Павло

Сергійович

Колесник

(1982 – 2021)



Народився 23 березня 1982 року був в селищі Нове Чернігівської області, що нині входить до Седнівської громади. 

В Новому робив трактористом. Був працьовитим і завзятим, завжди допомагав рідним по господарству. Односельці відгукуються про Павла як доброзичливу, спокійну і чесну людину. 

Призваний до лав Збройних сил України за повісткою, служив на сході України. У вересні 2019 року продовжив військову службу за контрактомСержант.

Служив в 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського на посаді старшого водія.

13 травня 2021 року під час несення служби на позиції поблизу селища Піски Донецької області отримав поранення несумісне з життям внаслідок снайперського обстрілу російсько-окупаційними формуваннями. Побратими споминають загиблого товариша як людину з життєвим і військовим досвідом, надійного друга, готового завжди підтримати добрим словом і підставити плече.


У воїна залишилися дружина і донька.

Похований 39-річний Захисник України 16 травня 2021 року в рідному селі з усіма військовими почестями. Вічна Світла память герою!

 








Євген

 Анатолійович

Кравченко

(1991 – 2015)


«Незважаючи на свій вік,
 Женя був справжнім мужиком.
 Загинув як герой.
 Загинув на бойовому посту.
 Загинув за Україну»
 Спогади товаришів по службі


Народився в Чернігові. Після закінчення 9-го класу ЗОШ №34, продовжив навчання в Чернігівському будівельному ліцеї №18, де здобув професію зварювальника. Родичі та друзі запам’ятали Євгенія усміхненим, доброзичливим, життєрадісним.

У квітні 2014 року приєднався до АТО як доброволець.  Служив у 13-му мотопіхотному батальйоні «Чернігів-1» у складі Першої окремої танкової бригади – формуванні, що потрапило на Схід України одним з найперших. Був командиром бойової машини.

31 січня 2015 року Євген разом з бойовими побратимами героїчно захищав блок-пост української армії поблизу Вуглегірська Донецької області. Під час мінометного обстрілу молодший сержант Кравченко отримав осколочні поранення,  ускладнені артеріальною кровотечею. Дорогою до Артемівської лікарні Євген помер. Похований у Чернігові.

Євгена Кравченка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). В пам’ять про героя у його рідній школі №34 встановлено меморіальну дошку.


Станіслав
Григорович
Кривонос
(1979 - 2014)


Пишаюся, але краще  був би живий…
мати Станіслава



Народився 27 червня 1979 року в селі Івангороді Ічнянського району Чернігівської області. Навчався в місцевій загальноосвітній школі.
У 1997-1998 роках проходив строкову службу у Збройних силах України. Після демобілізації працював трактористом ТОВ «Берегиня» у рідному селі.
21 березня 2014 року призваний за мобілізацією, з вересня цього ж року перебував у зоні бойових дій на сході України. Молодший сержант ЗСУ. Служив механіком-водієм 6-ї роти 2-го танкового батальйону 1-ї Окремої гвардійської бригади.
Загинув 4 жовтня 2014 року в танковому бою з російсько-терористичними угрупуваннями поблизу Донецького аеропорту. Лише наприкінці жовтня найманці дозволили забрати тіла, загиблих тоді українських військовослужбовці, серед яких був і 35-річний Станіслав Кривонос.
Поховали Станіслава як невпізнаного солдата на кладовищі у місті Дніпрі. Лише через 100 днів після загибелі, після аналізу ДНК, за результатами якого підтверджено особу загиблого, воїн повернувся на Батьківщину.
16 січня 2015 року Станіслав Кривонос був перепохований з усіма військовими почестями в рідному Івангороді.
Залишилися мати, дружина і донька-школярка.
Указом Президента №270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
На будівлі Івангородської школи встановлено меморіальну дошку на честь Героя-випускника.


Дмитро
Олександрович
Куриленко

(1992 - 2014)


Ми захищаємо вас, поки ви спите.
Дмитро Куриленко

Народився 12 березня 1992 року у райцентрі Ріпки Чернігівської області. Був єдиною дитиною у матері, зростав без батька. Мама працювала листоношею.  

У 2008 року закінчив Ріпкинську загальноосвітню школу. В шкільні роки займався спортом, брав участь у художній самодіяльності, захоплювався риболовлею. Був дружнім і завжди допомагав тим, хто потребував допомоги. Мріяв бути військовим. У 2011 року закінчив Замглайське аграрне професійно-технічне училище за спеціальністю «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва», а у 2013 — Ніжинський агротехнічний інститут за спеціальністю «технік-електрик».

Строкову службу проходив у 2012—2013 роках  в десантних військах у лавах 95-ї окремої аеромобільної бригади у Житомирі.

Після демобілізації зрозумів, що його місце в армії, тому 13 лютого 2014 року вступив на військову службу за контрактом і продовжив службу у  95-ї бригаді. Служив на посаді водія-електрика відділення інженерної техніки інженерно-позиційного взводу інженерно-саперної роти.

Від початку збройного конфлікту на Донбасі підрозділи 95-ї бригади були перекинуті на Донеччину у базовий табір поблизу села Кутузовка Добропільського району Донецької області. Солдат Куриленко служив чесно, не ховався за чужі спитни, відповідально ставився до виконання військових обов'язків і чітко виконував поставлені перед ним задачі. Боєць відзначався мужністю і хоробрістю. Був веселим і доброзичливим і з усіма підтримував добрі стосунки. Побратими його поважали.

28 квітня 2014 року о 9:50, під час щоденного огляду інженерних загороджень по периметру території, солдат Дмитро Куриленко і молодший сержант Максим Римбалюк підірвались на міні. Трагедія сталася на аеродромі у Краматорську Донецької області, саме тоді тривали запеклі бої із озброєними загонами самопроголошеної ДНР за контроль над над містом. Дмитро дістав поранення в шию та голову. Після надання першої допомоги на місці його відправили гелікоптером до військово-медичного клінічного центру у Харків. Дорогою, близько 12-ї години, від отриманих осколкових поранень Дмитро помер.

22-річного захисника України поховали 1 травня на кладовищі  у рідних Ріпках. В останню путь Дмитра проводжало багато людей. Односельці, побратими, друзі згадували загиблого бійця добрими словами із болем в серці і сльозами на очах.

Небеса отримали нового ангела. Мама залишилася зовсім одна. Слів немає, лише сльози…

Указом Президента від 19 липня 2014 року №559/2014 «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
В червні 2014 року на будівлі школи № 2, де навчався Дмитро, відкрито пам'ятну дошку в його честь.

Ім'ям Дмитра Куриленка названа одна з вулиць  Ріпки.


Віктор

Іванович

Манжола

(1965 - 2016)

 

Народився 25 лютого 1965 року у селі Канівщина Прилуцького району Чернігівської області.

Після закінчення 8 класів, продовжив навчання в Прилуцькому медичному училищі. Був дисциплінованим і зацікавленим учнем, цілеспрямованим і наполегливим, з багатим внутрішнім світом. Товариші згадують його як щирого і справедливого друга, готового завжди прийти на допомогу.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил. Мешкав в Прилуках.

Навесні 2015 року призваний до Збройних Сил України по частковій мобілізації, з 26 травня того ж року перебував у зоні проведення АТО. Служив в підрозділах Нацгвардії. Старший солдат.

З літа 2016 року проходив військову службу за контрактом на посаді номера обслуги 30-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (місто Новоград-Волинський Житомирської області). Під час служби проявив себе відповідальним і витривалим воїном, кваліфікованим медиком, врівноваженою людиною. Був компетентним у багатьох питаннях, проте не говірким, бо вважав правильним, свої здібності демонструвати на ділі. Дуже любив книги і будь яку вільну хвилину присвячував читанню.

Помер 29 вересня 2016 року від серцевої недостатності у розташуванні військової частини у районі села Трудівське Волноваського району Донецької області. Чоловік мужньо долав жахи, які на війні на кожному кроці, проте небайдуже серце підвело - не витримало, розірвалося. Невдовзі 51-річний боєць мав повертатися додому.

Поховали захисника України 3 жовтня у місті Прилуки Чернігівської області біля могили матері. Провести в останню путь воїна прийшли друзі, побратими, односельці і мешканці Прилук.



Григорій

Володимирович

Матяш

(1989 - 2015)

 

Народився 15 червня 1989 року у місті Прилуки Чернігівської області. У 1991 році, разом з батьками, виїхав для постійного проживання до Києва. До 8-го класу навчався у ЗОШ І-ІІІ ступенів № 211 з англійським напрямком, далі продовжив навчання у школі № 240 міста Києва.

З 2006 року навчався в коледжі морського і річкового флоту Київської державної академії водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, проте за здобутим фахом не працював. З юнацьких років захоплювався ковальським мистецтвом, сноубордингом, ірландською музикою.

Одне з його захоплень переросло в професію. Григорій Матяш став відомим ковалем-реконструктором школи традиційного ковальства. Працював у Центрі традиційного ковальського ремесла музею народної архітектури і побуту «Пирогів». Брав участь в багатьох міжнародних і українських виставках та фестивалях ковальського мистецтва, зокрема широко відомих в Україні - «Ковальська Весна» та «Гамора - 2015». Його роботи високо цінувалися колекціонерами і були популярні серед поціновувачів ковальських виробів.

Був членом добровільної громадської організації бойових мистецтв «Спас». Брав участь в Революції Гідності. Справедливий, чесний, не за роками мудрий і розважливий Грицько не міг стояти осторонь, коли попирають незалежність України. На Майдані був в найскрутніші дні.

Після початку російської агресії добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Молодший сержант міліції полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління МВС України у Дніпропетровській області. Одним з перших долучився до участі в  Антитерористичній операції на сході України. Мав позивний «Блек». На фронті показав себе зразковим військовослужбовцем: володів усією доступною зброєю, надавав медичну допомогу, підтримував побратимів морально. Мав «золоті» руки, адже вмів полагодити будь що.

Загинув у віці 26-років під час виконання бойового завдання 31 липня 2015 року внаслідок ворожого мінометного обстрілу у районі села Піски Ясинуватського району Донецької області.

Похований 4 серпня 2015 року в рідних Прилуках.

Указом Президента України № 573 від 10 жовтня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На честь Григорія Матяша та загиблих земляків у квітні 2019 року у Прилуках встановлено меморіальний знак.




Ігор 

Миколайович

Медведь

(1974 - 2016)



 «Загинув як герой, як справжній герой»

Вадим Лільчицький, полковник,
заступник обласного військового комісара

Народився 7 лютого 1974 року в селі Слобідка Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Тут минули дитячі роки хлопця. Невдовзі родина переїхала до Луганської області. Повернулися  до рідної Новгород-Сіверщини  лише через 5 років.

У 1989 році Ігор закінчив 8 класів середньої школи села Лоска, у 1991-му – Слобідківську загальноосвітню школу.  Добре, з зацікавленням, навчався.

Впродовж 1992-1994 років проходив строкову службу у танкових військах Збройних Сил України в Хмельницькій області. Після демобілізації повернувся до рідної Слобідки, де працевлаштувався трактористом у радгоспі «Перемога». Згодом переселився до Чернігова, де одружився і працював водієм гусеничного транспорту у ПАТ «Будіндустрія».

Навесні 2015 року демобілізований до лав Збройних Сил України.

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Служив солдатом на посаді механіка-водія БМП 53-ї окремої механізованої бригади. Був старанним, акуратним, відповідальним бійцем. Тримав бойову техніку в ідеальному стані. Часто  виконував охорону табору, спостереження за противником. Побратими дали позивний «Медведь Бо».

Загинув 43-річний боєць 5 червня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу Торецька Донецької області внаслідок мінометного обстрілу від осколкового поранення із ушкодженням аорти.

Загиблий воїн похований з усіма військовими почестями 8 червня 2016 року у Чернігові на Алеї Слави кладовища Яцеве. Побратими, рідні і друзі згадували Ігоря як життєрадісну, щиру, працьовиту людину, надійного товариша, турботливого чоловіка.

Нагороджений указом Президента України №476/2016 від 27 жовтня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На честь захисника України 13 жовтня 2016 року у селі Лоска на будівлі загальноосвітньої школи, де навчався загиблий військовослужбовець встановлено меморіальну дошку.

У червні 2019 року у селі Слобідка, в покинутій домівці Ігоря Медведя, відкрито музей, облаштований односельцями на честь земляка і полеглих на сході України жителів Новгород-Сіверського району.



Олександр

Володимирович

Мешок


(1981 - 2015)



Народився 23 квітня 1981 року в селі Куликівка Городнянського району Чернігівської області.  

У 1988 році закінчив Івашківську ЗОШ.

Строкову службу проходив в Житомирі. Після демобілізації працював в правоохоронних органах Київської області, згодом водієм у селі Вихвостів Городнянського району в  товаристві «Віра».

Мобілізований до лав Збройних сил України в січні 2015 року. Молодший сержант. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді на посаді старшого розвідника і був гордий, що служив саме у цьому підрозділі.

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Прослужив 10 місяців. Брав участь в боях за Донецький аеропорт, Дебальцеве, Мар’їнку. Трагічно загинув 11 листопада 2015 року під Красногорівкою Мар’їнського району Донецької області.

Поховали 34-річного захисника України 15 листопада у рідному селі з усіма військовими почестями.

Залишилися старенькі батьки, дружина, 9-річна донька.

На честь земляків, які полегли захищаючи державну незалежність і територіальну цілісність України, у Городні відкрито пам’ятний знак, де викарбовано ім’я Олександра Мешка.

 


Володимир

Миколайович

Моісеєнко

(1974 - 2014)



Народився 28 січня 1974 року в Росії, у місті Ангарську Іркутської області. Рано осиротів, виховувався в Шелеховському інтернаті, навчався в середній школі при інтернаті. Мав важкі дитячі спогади.

Після закінчення 9-ти класів хлопчину  всиновили. Разом з прийомною сім’єю Володя приїхав до  Чернігівської області. Оселилися на Ічнянщині, в селі Іржавець, де і минули юнацькі роки хлопця.  Навчався в Іржавецькій середній школі. Всиновлювачі не опікувалася хлопцем належним чином, тож підліток шукав прихисток будь де. На життєвому шляху Володі трапилася людина,  якій  було небайдуже до долі сироти. Це односелець, який працював в Ічнянському навчальному закладі, він і займався вихованням парубчака і допомагав чим міг. Саме його Володимир називав батьком.

За рекомендацією односельця юнак продовжив навчання в Ічнянському філіалі Сокиринського професійно-технічного училища №36 (нині – Державний професійно-технічний навчальний заклад «Ічнянський професійний аграрний ліцей») за спеціальністю «тракторист-машиніст широкого профілю». Тоді ж вивчився і на водія.

Строкову службу Володимир проходив 1992-1994 роках, демобілізувався  у званні сержанта. Працював залізничником, охоронцем. Одружився, всиновив двох діток, в шлюбі народилася третя дитина.  

При проведенні першої хвилі мобілізації був призваний до Збройних Сил України. Служив водієм роти матеріально-технічного забезпечення 1-ї окремої танкової бригади.

З 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. З честю виконував свій військовий обов’язок.

Загинув при виконанні обов’язків військової служби 30 липня 2014 року біля села Шишкове Слов’яносербського району Луганської області. Підірвався на міні, коли автомобілем доставляв набої та харчові продукти на блокпост.

Похований 2 серпня 2014 року в селі Іржавець Ічнянського району з усіма військовими почестями.

Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

5 березня 2015 році в Іржавецькій ЗОШ урочисто відкрито пам’ятний знак – меморіальну дошку на честь Володимира Моісеєнка, яку встановлено у фойє школи.

14 вересня 2015 року на будівлі Ічнянського професійного аграрного ліцею відкрито меморіальну дошку Володимира Моісеєнка.

У райцентрі Ічня щорічно проводяться спортивні змагання, турніри з волейболу та боксу, на честь загиблих в АТО земляків - Володимира Моісеєнка, Станіслава Кривоноса та Юрія Сороки.




Олег 
Генадійович
Науменко
(1989 – 2015)

Народився  4 лютого 1989 року в смт Холми Корюківського району Чернігівської області.

У 2007 році закінчив Холминську ЗОШ І-ІІІ ступенів. 
З дитинства мріяв бути правоохоронцем, проте розпочав навчання у Щорському (тепер Сновському) вищому професійному училищі лісового господарства. Після його закінчення працював охоронцем у Корюківському міжрайонному відділенні Державної служби охорони України. У 2009–2010 роках проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил України.
Подальша діяльність Олега пов’язана з правоохоронними структурами:   працював інспектором дорожньо-патрульної служби  Корюківського відділення державної інспекції з обслуговування адміністративної території Корюківського району, підпорядкованої ДАІ УМВС; міліціонером-водієм сектору ресурсного забезпечення Корюківського РВ УМВС; міліціонером ізолятора тимчасового тримання і взятих під варту осіб Корюківського РВ УМВС; помічником оперативного чергового Корюківського райвідділу міліції УМВС в Чернігівській області.
З  цієї посади у складі зведеного загону УМВС України Олега було відряджено до зони АТО на Схід України, де  він захищав нашу Батьківщину.
15 лютого 2015 р. під час обстрілу терористами блокпосту із гранатометів, що стався поблизу смт Чорнухине Луганської області, Олег отримав численні осколкові поранення. Був доставлений до військово-польового шпиталю поблизу Дебальцевого Донецької області. Наступного дня колону, що транспортувала поранених до Артемівська, обстріляли бойовики. Від отриманих поранень Олег Науменко загинув 16 лютого. Тіло захисника змогли доправити додому лише на початку березня 2015 року. 11 березня загиблого правоохоронця поховали у рідних Холмах.
Указом Президента України від 8 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Олега нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. 



На честь героя-випускника на будівлях Сновського вищого професійного училища лісового господарства і Холминської ЗОШ І-ІІІ ст. встановлені меморіальні дошки.



Олександр

Валерійович

Онопрієнко


(1988 - 2015)


 

Народився 9 квітня 1988 року у місті Києві. Навчався у Київські загальноосвітній школі № 15.

З 12 років проживав у селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області. Закінчив загальноосвітню школу в селі Марківці Бобровицького району. Вчителі і однокласники згадують Олександра як дружнього і мирного хлопця.

Після закінчення школи 9 класів Марковецької загальноосвітньої середньої школи, пішов працювати на меблеву фабрику у Києві. Працював і продовжував заочно навчатися.

Призваний до лав Збройних сил України в числі перших. 28 квітня 2014 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України Бобровицько-Носівським об’єднаним районним комісаріатом. Служив солдатом військової частини В 2278 13-го мотопіхотного батальйону «Чернігів-1» на посаді стрільця.

З вересня 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Боєць відрізнявся відвагою і надзвичайною силою духу.

Загинув від смертельного вогнепального поранення в запеклому бою за Дебальцеве Донецької області 30 січня 2015 року.

Поховали героя у селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області з усіма військовими почестями.

Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У травні 2015 року на будівлі Марковецької загальної середньої школи І-ІІІ ступенів Бобровицької міської ради встановлено меморіальну дошку на честь колишнього учня.



Сергій

Сігітасович

Петраускас

(1977 - 2021)

Народився 18 грудня 1977 року в місті Ічня Прилуцького району Чернігівської області. Батько Сергія Петраускаса – литовець, мама – із російського Ростова-на-Дону. Проживав у с. Більмачівка Ічнянського району.

У 1994 році закінчив Ічнянську середню школу №1 ім. Степана Васильченка. Півтора роки служив у Національній гвардії України, в різних містах – у Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді. Після демобілізації працював автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві, в подальші роки працював в Києві, де був пожежником, столяром на будівництві.

Сергій мав сильний характер, був ініціативним і енергійним, справедливим та життєрадісним, ніколи не падав духом. Його громадянська позиція щодо вибору кращої долі для України була активною і непохитною. Коли настав вирішальний момент для захисту світлого майбутнього української держави Сергій вийшов на мирні акції протесту, що були викликані масовими фальсифікаціями президентських виборів 2004 року, які пізніше назвуть Помаранчевою революцією. Вдруге чоловік вийшов на Майдан після побиття «Беркутом» студенської молоді  у 2013 році, тоді він брав участь в усіх  «гарячих» подіях на Майдані Незалежності і навіть, став членом Всеукраїнського об’єднання “Майдан”.

З першою хвилею мобілізації Сергій Петраускас був призваний до лав Збройних сил України. Спочатку служив в Ічнянському комісаріаті водієм військового комісара, потім його направили до 72-ї бригади, де він і залишився служити на контрактній основі. Був танкістом, воював на сучасному танку «Булат». Пройшов гарячі точки неоголошеної війни: обороняв Луганський аеропорт, брав участь в боях за Новосвітлівку, Катеринівку, Красне.

Сергій Петраускас мав позивний «Ящур». Побратими поважали бійця за сміливість і відданість народу України, дружність і надійність. Кожен завжди міг розраховувати на його розуміння і допомогу. У 2015-му році Сергій Сігітасович заснував Спілку учасників бойових дій АТО Ічнянського району і впродовж 2015-2018 років її очолював.

У 2018 році продовжив службу за контрактом в Ічнянському районному військовому комісаріаті, з жовтні 2020 року перевівся за власним  бажанням до 72-й ОМБр ім. Чорних Запорожців. Служив на сході України, брав участь Операції об'єднаних сил.

Загинув 22 лютого 2021 року в результаті порушення збройними формуваннями РФ перемир’я на Донбасі. Це сталося під час ворожого обстрілу позицій українських військових біля шахти «Бутівка» поблизу Авдіївки Донецької області. Поранений боєць помер під час надання медичної допомоги.

Поховали 43-річного воїна 24 лютого в Ічні з усіма військовими почестями. Залишились  мати, дружина, та троє дітей: дві доньки та 15-річний син.

 

Сергій

Вікторович

Петрик

(1987 - 2015)



Народився 16 квітня 1987 року  у селі Чистий Колодязь Ніжинського району Чернігівської області.

У 2002 році закінчив 9 класів Перемозької загальноосвітньої школи, продовжив навчання Чернігівському професійному будівельному ліцеї, де здобув професію столяра. 

Працював деякий  час за фахом у тому ж ліцеї, потім в рідній школі.
Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

19 березня 2014 року призваний до лав Збройних сил України.  Старший солдат. Проходив військову службу у 1-й окремій танковій бригаді у селищі Гончарівському Чернігівського району. Під час служби був механіком, ремонтував військову техніку. Зарекомендовав себе хорошим спеціалістом.

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Переганяв підбиту військову техніку з зони проведення АТО на ремонт до міста Харкова, відремонтовану – назад на фронт. Також відвозив бійців на ротацію.

Наприкінці 2014 року старший солдат два з половиною місяців перебував неподалік селища міського типу Станиця Луганська Луганської області, де по місту розташування військовослужбовців бойовики гатили з «Градів»,  потім їхній підрозділ перекинули у район міста Ясинувата Донецької області.

22 лютого 2015 року 27-річний боєць помер від вогнестрільного поранення біля села Златоустівка Волноваського району Донецької області. Командування заявило про самогубство, проте рідні не вірять, що Сергій міг так вчинити.

Залишилися батьки, дружина, двоє синів чотирьох і одного років.
1 вересня 2015-го в селі Перемога відкрито меморіальну дошку на фасаді Перемозької школи на честь захисника України Сергія Петрика.
На меморіальній дошці, що відкрито в Чернігівському професійному будівельному ліцеї на честь захисників України, які навчалися в освітньому закладі, є ім’я Сергія Петрика.




Дмитро 

 Олександрович

Пономаренко

            (1981-2017)               


"Пішов на схід воювати,
щоб захистити свого сина та 
щоб на Чернігівщині
не ходив чобіт інших вояків"
                                       Олена Дайнеко, волонтер

Народився 22 травня 1981 року у Чернігові, де і мешкав.

Закінчив ЗОШ №27, продовжив навчання у Чернігівському державному технологічному університеті.

Строкову службу проходив у підрозділах Національної Гвардії у 1999-2000 роках. Працював.

У 2015 був призваний до лав Збройних Сил України. Служив за контрактом  в окремій радіолокаційній роті, дислокованій у селі Півці Чернігівської області. Молодший сержант.

У жовтні 2016 року був відряджений до зони АТО, де проходив службу у складі 72-ї бригади. Керував квадрокоптерами в підрозділі розвідки.

25 лютого 2017 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Верхньоторецького Ясинуватського району Донецької області отримав кульове поранення,  від якого загинув.

Указом Президента України № 104/2017 від 10 квітня 2017 року, «за особисту мужність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).



Артем

Юрійович

Руднік

(1989 - 2014)

 

Народився 12 вересня 1989 р. у Чернігові.

Навчався у17-й загальноосвітній школі. Потім продовжив навчання в Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту №5, де здобув спеціальності штукатура, лицювальника-плиточника, маляра. Закінчив навчально-курсовий комбінат корпорації “Укрбуд” за спеціальністю “електрозварювальник”. Працював зварювальником на Чернігівській ТЕЦ. Проходив строкову військову службу.

Одружився 23 квітня 2014 року, а невдовзі, 19 травня, був призваний до лав Збройних сил України. Служив у 41-му батальйоні ВСУ територіальної оборони «Чернігів-2». Молодший сержант. Брав участь в Антитерористичній операції на сході України.

Загинув 27 липня 2014 року поблизу села Новоіванівці Попаснянського району Луганської області від кульового поранення у голову.

Похований 29 липня 2014 року у м. Чернігові. Сумують батьки, дружина, син народився вже після смерті Артема.


На фасадах будівль навчальних закладівде навчався Артем, встановлено меморіальні дошки на його честь.

 






Олег 
Володимирович 
Саник  

(1980 - 2017)
 
Хто помирає 
у  Великодній тиждень -
                                                       потрапляє прямо до раю. 
                                                              Українське вірування


Народився 21 липня 1980 року в селі Поділ Срібнянського району Чернігівської області. Пізніше родина переїхала на Прилуччину, оселилися у селі Івківці.

 Мати рано полишила цей світ, тому  15-річному  хлопцю довелося дбати про  безутішного від втрати батька і піклуватися про молодшу сестру.

Після закінчення  середньої школи з золотою медаллю, продовжив навчання в Прилуцькому агротехнічному коледжі, де отримав професію газівника.

Згодом створив власну сімю і дбайливо піклувався про дружину і сина. Постійно пам’ятав, як скрутно йому було в дитинстві, тому хапався за будь-яку можливість підзаробити. Попри всі зусилля, сімейне життя так і не склалося.

Був мобілізований під час третьої хвилі. Пізніше вступив на контрактну службу до Збройних Сил України. Брав участь в  Антитерористичній операції.

Служив в 72-й окремій механізованій бригаді. Воював  в найзапекліших місцях проведення АТО, зокрема  під Волновахою і Щастям.  

12 квітня 2017 р. боєць отримав бойове завдання із захисту українських позицій в районі промислової зони біля шахти «Бутівка» під м. Авдіївка Донецької області, яке сумлінно і виконував.  Загинув під час виконання  поставленої задачі. Пізніше зі слів його побратима довідалися, що Олегу не вистачило 40 метрів, щоб дістатися до своїх позицій. Ворожа міна не залишила нашому йому жодного шансу врятуватися.

Захисник України похований в с. Поділ Срібнянського району з усіма військовими почестями.  

Указом Президента України від 22 травня 2017 року № 138/2017, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

27 червня 2017 року на фасаді Прилуцького агротехнічного коледжу було відкрито меморіальну дошку загиблому на війні випускнику Олегу Санику.

21 серпня 2018 року нагороджений нагрудним знаком «Гідність та честь» (посмертно).




Павло 
Юрійович
Смирнов

(1989-2017)

Завжди був першим. 
Коли була рознарядка на АТО, 
він був у перших рядах.

майор Дмитро Бритов,
командир підрозділу 


Народився 8 липня 1989 року в селі Полуботки поблизу Чернігова. 

У 2006 році закінчив Халявинську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Середню освіту здобув у чернігівській школі №1, відому поглибленим вивченням іноземних мов.

У 2007 році пройшов строкову службу у військах Повітряної оборони України. Після повернення додому деякий час працював у рідній Халявинській школі бібліотекарем. Діти його дуже любили, він був їм старшим другом та порадником.

З 2015 року проходив службу старшим солдатом-контрактником 550-ї окремої радіолокаційної роти 138–ї радіотехнічної бригади разом із своїм молодшим братом Олексієм. Побратими поважали їх за сміливість, патріотизм, за характер та веселу вдачу. Разом брати пішли боронити Україну на сході, були відряджені до складу 72 бригади ЗСУ.


22-го квітня 2017 р. поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області військовослужбовець Павло Смирнов отримав тяжке осколкове поранення внаслідок застосування російсько-окупаційними військами 120-міліметрових мінометів, великокаліберних кулеметів. Важкопораненого Павла з полю бою витягнув його брат Олексій. Проте, швидка їхала надто довго.

Бійця, який втратив багато крові, врятувати не вдалося. Після операції у госпіталі міста Торець Павло помер.

Поховали воїна у рідних Полуботках поряд з могилою батька. Сумують сестра, син.


Указом Президента України від 13 червня 2017 року № 161 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

13 жовтня 2018 року на кладовищі с.Полуботки Халявинської сільської ради урочисто відкрито пам'ятник Павлу Смирнову.



Олександр

Іванович

Таценко 

(1982 - 2015)


Народився 16 жовтня 1982 року в селі Карпилівка Срібнянського району Чернігівської області. У 2000 році закінчив Карпилівську школу. Зростав щирим, добрим і врівноваженим, мав спокійну вдачу.

Проходив військову службу у лавах Збройних Сил Укарїни.
З 2002 року працював механізатором СТОВ «Батьківщина» у рідному селі.

Мобілізований 14 серпня 2014 року
. Солдат. Старший навідник мінометної батареї військової частини В 0095  28-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Брав участь в Антитерористичній операції на сході України – з осені  2014-го  воював на передовій. На початку січня 2015-го приїздив додому в короткотермінову відпустку.

26 січня 2015 р. о 07.00 під час обстрілу з БМ-21 в районі міста Маріїнки Донецької області зазнав важкого поранення. Після евакуації до центральної районної лікарні міста Селідове помер.

Похований 28 січня 2015 року на кладовищі  рідного села з усіма військовими почестями. 28 січня в Срібнянському районі оголошено днем жалоби. У загиблого бійця залишилися дружина, двоє синів та старенька матір Ганна Григорівна.

Указом Президента України № 311 від 4 червня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 



На фасаді Карпилівської ЗОШ І-ІІІ ст., де навчався Олександр Таценко, встановлено меморіальну дошку.

В спортивних залах Карпилівської ЗОШ І-ІІІ ст. та Гриціївської ЗОШ І-ІІ ст. відбувся щорічний турнір з настільного тенісу серед школярів Срібнянського району, присвячений пам'яті загиблого учасника АТО на сході України Олександра Таценка.





Дмитро

Олександрович

Терновий

(1969 - 2015)



Народився 17 травня 1969 року у місті Чернігові, де провів свої дитинство та юність. З малих літ зростав цілеспрямованим, прагнув бути першим в усьому і ніколи не зупинявся на досягнутому.

Захоплювався спортом, зокрема волейболом. Завжди надавав перевагу активному відпочинку на природі, любив рибалити. За характером був відкритим, щирим, доброзичливим і відповідальним.

Починав навчатися у Чернігівській загальноосвітній школі № 2, згодом перевівся до Чернігівської гімназії № 31, яку і закінчив у 1986 році. Вищу освіту здобував у Київському політехнічному інституті, де навчався за спеціальністю «інженер-електрик». Другу вищу отримав у 2000-му по закінченню фінансово-економічного інституту Чернігівського національного технологічного університету за спеціальністю «облік та аудит».

Своє життя присвятив роботі у Державній податковій службі України та міліції.  
Із вересня 1997 року почав працювати в органах податкової міліції, з
з жовтня 2005 року - в підрозділі з боротьби з корупцією в органах державної податкової служби.
18 травня 2012 року наказом МВС України був призначений заступником начальника відділу внутрішньої безпеки у Чернігівській області Департаменту внутрішньої безпеки МВС України. Полковник міліції.

З числа перших пішов захищати свою Батьківщину. У 2014 році був призначений начальником відділу внутрішньої безпеки на Донецької залізниці Департаменту внутрішньої безпеки МВС України. За час його діяльності було викрито численні схованки зі зброєю сепаратистів і знешкоджено їх.

Загинув 10 лютого 2015 року внаслідок підриву радіокерованого фугасу у районі села Логвинове Артемівського району Донецької області. Тіло Дмитра Тернового до останніх днів знаходилося на території, підконтрольній бойовикам. Колеги-правоохоронці з військовими доклали багато сил, щоб повернути загиблого полковника додому.

Товариші по службі згадують Дмитра Олександровича розсудливим і непідкупним, справжнім професіоналом.

Похований загиблий 26 лютого 2015 року на кладовищі Яцево у рідному Чернігові з усіма військовими почестями.


Указом Президента України № 213 від 9 квітня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

В пам’ять про Дмитра Тернового та інших випускників у травні 2016 року на будівлі Чернігівської гімназії № 31 встановлено меморіальну дошку.

Пам’ятний знак Дмитру Терновому встановлений на території Ніжинської загальноосвітньої школи №9, де відбуваються футбольні турніри, присвячені пам’яті діячів фіскальної служби Миколи Петруха та Дмитра Тернового. 


28 травня 2016 року у Чернігові на кладовищі Яцево відкрили пам’ятник воїну АТО Дмитру Терновом







Іван
Миколайович
Томилко
(1986 - 2015)

Народився 14 квітня 1986 року в селищі міського типу Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області.
У 2003 році закінчив Михайло-Коцюбинську гімназію, а у 2004 році – Чернігівське професійно-технічне училище № 1(нині – Чернігівський професійний ліцей хімічної промисловості).
У 2004-2006 роках проходив строкову військову службу у лавах внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України (місто Львів).

Після демобілізації працював у правоохоронних органах у Києві і Чернігівському районі. У 2006-2009 роках проходив службу на посаді інспектора патрульної служби Чернігівського районного відділу міліції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області. У 2009-2010 роках служив у відділі швидкого реагування «Сокіл» Управління боротьби з організованою злочинністю Управління Міністерства внутрішніх справ України. У 2010 році повернувся на попереднє місце служби. У січня 2014 року звільнився з міліції, бо не хотів брати участь у розгоні Майдану. Як справжній патріот він був на одному боці з народом.
Коли в Україну постукала біда, вирушив на схід обороняти рідну землю. До Збройних сил України у квітні 2014 року вступив добровольцем.
Сержант, командир відділення, командир машини 1-ї мотопіхотної роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.
З травня-червня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Був досвідченим воїном справжнім професіоналомПобратими згадують Івана Томилка як надійного напарника і витриманого наставника, обізнану і щиру людину. А ще Іван дуже любив читати книжки.
25 січня 2015 року почалася гостра фаза операції під Дебальцевим.  Під удар противника попало невеличке містечко Вуглегірськ. Цей пункт оборони до кінця січня 2015 року прикривала лише одна рота  13 окремого мотопіхотного батальйону. Бронегрупа бойовиків постійно атакувала позиції піхотинців.  В мить своєї загибелі Іван Томилко знаходився на блокпосту, а поряд з ним вибухнула міна. Врятуватися шансів не було. Це сталося 30 січня 2015 року біля міста Вуглегірськ Бахмутського (Артемівського) району Донецької області.  Півтора місяця тіло бійця не могли знайти і доправити на батьківщину. Увесь цей час рідних не полишала надія, що живий.
Похований захисник України 15 березня 2015 року у рідному  Михайло-Коцюбинському з усіма військовими почестями.
Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).


В пам’ять про Івана Томилка у травні 2015 року на будівлі Михайло-Коцюбинської гімназії була встановлено меморіальна дошка, а у вересні 2015 року в містечку Михайло-Коцюбинське відкрито пам’ятний знак.
23 вересня 2015 року в селищі міського типу Михайло-Коцюбинське відкрито Меморіал землякам загиблим під час антитерористичної операції на сході України, серед яких ім’я Івана Томилка.
Одну з вулиць Михайло-Коцюбинського названо іменем Івана Томилка.
Залишились батьки, дружина, 7-річна донька.

Сергій
Миколайович  
Харитонов 
(1969-2015)    

Народився 26 березня 1969 року в Чернігові.
Навчався у Чернігівській загальноосвітній школі № 3. Після закінчення 8-го класу, продовжив навчання у Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту № 5 за спеціальністю “помічник машиніста”.
У 1988-1990 роках проходив строкову військову службу. Після демобілізації працював у залізничному депо Чернігова, потім у ВАТ “Союзспецстрах”. Відкрив власну станцію технічного обслуговування автомобілів, де працював автомеханіком. 
До лав Збройних сил України призваний у вересні 2014 року. Проходив службу на посаді командира міномета у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні 1-ї окремої танкової бригади. Мав звання сержанта і був  досвідченим воїном. Товариші по службі відгукуються про Сергія як самовіддану і небайдужу людину.
Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Проходив службу поблизу міста Вуглегірськ Бахмутського району Донецької області, де на той час тривали жорстокі бої.
Загинув 30 січня 2015 року під Вуглегірськом під час відбиття танкової атаки супротивника. Після бою воїн пропав безвісті. За свідченнями побратимів, бачили тіло загиблого на полі бою, проте тривалий час не могли його забрати – не дозволяла ворожа артилерія. 
Похований 3 квітня 2015 року в селі Старий Білоус Чернігівського району.
Залишились дружина та двоє дорослих синів.
Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
В пам’ять про Сергія Харитонова у вересні 2016 року на будівлі Чернігівської загальноосвітньої школи № 3 встановлено меморіальну дошку.
Ім’я Сергія Харитонова викарбуване на пам’ятній дошці, встановленій у грудні 2016 року випускникам Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту № 



Ігор

Васильович

Хряпа

(1980 – 2015)

 

Народився 10 вересня 1980 року у селі Вороньки Бобровицького району Чернігівської області. Навчався у Вороньківській ЗОШ, яку закінчив у 1997 році. Навчався у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Після проходження строкової військової служби працював в київській охоронній фірмі «Альфа-щит».

Мобілізований 2 лютого 2015 року; старший солдат 1-ї роти 5-ї батальйонно-тактичної групи, 81-ї десантно-штурмової бригади.

Загинув 26 жовтня 2015-го поблизу села Водяне Ясинуватського району під час бою з диверсійно-розвідувальною групою ворога, які у сутінках підібралась впритул до позицій українських військових. Андрій першим помітив диверсійну групу та встиг попередити побратимів, відкрив вогонь, сам загинув від розривної кулі противника. Похований у рідних Вороньках з усіма військовими почестями.

Без Ігоря лишилися батьки, брат, дружина, малолітні син та донька.

23 березня 2016 року за особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку відзначений нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).


На честь захисника України на фасаді будівлі Вороньківської школи, в якій він навчався, в грудні 2015 року встановлено меморіальну дошку.

На честь Ігоря Хряпи та полеглих побратимів 81-ї окремої аеромобільної бригади у січні 2018 року у Краматорську відкритий пам’ятник.

 




Денис 

Ігоревич

Чередниченко

(1985 - 2014)


Народився 23 квітня 1985 року в Чернігові.

Навчався в загальноосвітній школі №2 та загальноосвітній спеціалізованій №12. Зростав щирив і врівноваженим. Дуже любив малювати і це в нього гарно виходило, і мама мріяла, що в майбутньому, син обере творчу професію.

Денис з дитинства не терпів неправду і несправедливість. Всі конфлікти намагався гасити на початку. Навіть, хлопці в школі його називали «Миротворець».

У 18 років із першою повісткою пішов до військкомату. Строкову службу проходив в десантній частині. За словами мами, після служби син повернувся геть іншим. У дитинстві його зовсім не цікавило військове життя. А відтоді почав активно займатися страйкболом та читав багато спеціальної літературиБув командиром страйкбольної команди A.L.C.

Працював охоронцем на ВО «Хімволокно», на приватному підприємстві з установки металопластикових вікон.

З початком подій на Майдані, під час Революції Гідності, Денис одразу до них долучився, бо був справжнім патріотом і мав загострене сприйняття справедливості. А коли оголосили мобілізацію, вступив до Збройних сил України добровольцем.

Служив у 169-го навчальному центрі Сухопутних військ. Побратими згадують Денис як відважного і сміливого бійця, врівноважену і небайдужу людину, щирого товариша.

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України з серпня 2014 року. Мав псевдо Стілгарт або Стіл.

Його підрозділ направили в район проведення АТО. Їхня позиція «Панама» була неподалік селища Малоорлівка. В ту рокову ніч на 27 вересня Денис змінився після чергування, втомлено зняв каску та бронежилет і готувався до відпочинку. Несподіванно терористи розпочали обстрів блок-посту українських військових з «Градів», мінометів, танків.рДенис визирнув із бліндажа і побачив, що п’ятеро побратимів стоять в німому оціпенінні й навіть не намагаються забігти до укриття. Він стрімголов кинувся до хлопців і мало не силоміць закидав їх до шанцю. П’ятьох урятував, але сам заскочити не встиг. Уламки міни, яка розірвалася за метр від Дениса, перервали життя воїна. 

Поховали захисника України в Чернігові на Алеї Героїів кладовища Яцево з усіма військовими почестями. 

Сьогодні Денису Чередниченку було б 35 років, проте йому назавжди 29…

Указом Президента України №282 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені  у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нагороджений народною відзнакою – орденом «Лицарський хрест Добровольця» (полсмертно).

Нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

В пам’ять про Дениса Чередніченка 26 вересня 2015 року на будівлі Чернігівської загальноосвітньої спеціалізованої школи №12 встановлено меморіальну дошку. 

Ім’я захисника України викарбоване на меморіалі воїнам 169-го Центру, відкритому у грудні 2017 року в містечку Десна.



Денис
Миколайович
Черненко
(1994 – 2015)



  Смерть завжди трагічна і несподівана. 
 Денис пройшов війну,
 а смерть настигла його на мирній землі. 
Такий молодий.


Народився 8 лютого 1994 року у селі Мамекине Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

У 2001 році пішов до 1 класу Макекинської загальноосвітньої школи, з 2005 до 2007 року навчався в Новгород-Сіверській гімназії ім. К.Д. Ушинського, у 2007-му перейшов до Смяцької загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2012 році. 

Денис був учнем з активною навчально-пізнавальною позицією: добре навчався в школі, захоплювався музикою, цікавився історією і фізичною культурою. Із задоволенням відвідував заняття з гри на трубі і активно займався спортом та брав участь у шкільних і районних спортивних змаганнях. Окрім загальноосвітньої школи хлопець закінчив ще й Новгород-Сіверську музичну дитячу школу. У колі шкільних друзів зарекомендував себе надійним товаришем, завжди готовим прийти на допомогу, користувався авторитетом.
У 2013 році закінчив Сосницький професійний аграрний ліцей (селище міського типу Сосниця Чернігівської області) за спеціальністю «водій».
З вересня 2013 року проходив військову службу за контрактом на посаді водія 1-го транспортного відділення автомобільного взводу роти матеріального забезпечення 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України (військова частина А0139, місто Київ).

У 2014 році брав участь в антитерористичній операції на сході України. Служив у районі міста Дебальцеве Донецької області. Сумлінно виконував свої службові обов’язки, бездоганно ніс військову службу, мав високі показники у бойовій та професійній підготовці. Побратими згадують старшого солдата Дениса Черненка як відповідального і мужнього бійця, щирого і надійного товариша. Старший солдат Денис Черненко брав участь у бойових діях. Демобілізований.

Трагічно загинув 29 листопада 2015 року через отруєння побутовим газом під час перебування у місті Києві. 

Похований на кладовищі рідного села. Світла пам’ять захиснику України!



Олександр

Євгенович 

Чуфицький

(«Балу»)

(1974 - 2019) 


Народився 26 лютого 1974 року.

Мешкав у місті Коломия Івано-Франківська область.

У мирному житті мав власний бізнес.

До лав Збройних сил України призваний під час 2-ї хвилі мобілізації.

Брав участь в антитерористичній операції на сході України впродовж 2015 - 2016 років.  Старшина, проходив  служу в гірсько-піхотній бригаді 128  бригаді.

Був тричі поранений. Третє тяжке поранення отримав 11 червня 2016 року в бою біля шахти «Бутівка» Донецької області, - осколки снаряду розірвали ліву руку і травмували спину.

Лікувався півтора року, переніс 15 операцій, проходив реабілітацію, проте після  довготривалого лікування залишився інвалідом ІІ групи.

Помер 27 травня 2019 року у Чернігівській області внаслідок інсульту.

Похований у місті Мена на Чернігівщині. 

Залишилися дружина та двоє синів




Юрій

Миколайович

Шатило

(1987-2015)



Народився 9 квітня 1987 р. в селі Старосілля Городнянського району Чернігівської області. У 1988 р. родина з маленьким Юрасем переселилася до Городні, де і пройшло дитинство хлопця.

Навчався Юрій в Городнянській загальноосвітній школі №2, після закінчення якої продовжив навчання в Чернігові, де отримав професію електрогазозварювальника.  

У 2005 році призваний до лав Збройних сил України, строкову службу проходив у місті Києві. Після демобілізації працював у Харкові електрогазозварником, де проживав із дружиною та донькою. Потім переїхав у рідне місто і їздив на заробітки в ближнє зарубіжжя.

7 липня 2015 року був призваний на військову службу за частковою мобілізацієюПеребував на навчальних зборах у Яворові, де отримав спеціальність «топогеодезист взводу звукометричної розвідки». Служив солдатом у військовій частині В1688 І окремої танкової бригади Гончарівськогоремонтував автомобільну техніку.

Помер 22 вересня 2015 року у військовій частині в Гончарівському від серцево-судинної недостатності.

Похований у рідній Городні.



Володимир

Віталійович

Шпак

(1984 - 2021)



Народився 13 березня 1984 року в Чернігові, де і мешкав.

У 2006 році закінчив Чернігівський державний інститут економіки. Служив в армії.

У 2018 році підписав контракт на службу в Збройних силах України. Служив у  58 окремій мотопіхотній бригаді ім. гетьмана Івана Виговського старшим лейтенантом.  Був командиром протитанкового взводу роти вогневої підтримки. Брав участь в Операції обєднаних сил  із захисту незалежності та територіальної цілісності України.

Загинув від смертельного осколкового поранення  6 квітня 2021 року близько 10:55 внаслідок обстрілу позицій Об’єднаних сил України збройними формуваннями РФ у районі населеного пункту Невельськ Ясинуватського району Донецької області.

Похований воїн на міському цвинтарі "Яцево", поруч зі своїми побратимами. У день поховання героя, 8 квітня, в місті оголошений День жалоби.


Олександр
Миколайович
Шурін
(1986 - 2015)

Народився 3 квітня 1986 року в Чернігові.
У 2003 році закінчив Чернігівську загальноосвітню школу № 33.
Продовжив навчання в Херсонському аграрному університеті. Три курси навчався на денному відділені, потім, за сімейними обставинпми, перевівся на заочну форму навчання. Заочно навчався і працював на пилорамі.  Диплом про вищу освіту отримав за спеціальністю “інженер-технолог” холодильного обладнання.
Строкову службу проходив у 25-й окремої повітрянодесантній бригаді. Відчував гордість, що служив у десантних військах.
Після демобілізації опанував професію будівельника і працював за цим фахом.
До лав Збройних сил України призваний з першою хвилею мобілізації, у квітні 2014 року. Старший солдат, кулеметник 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.
Брав участь в Антитерористичній операції на Сході України проти російсько-терористичних угрупувань. Його бойовий шлях пройшов через Щастя, Сватове, Станицю Луганську, Зайцеве.
Демобілізований у квітні 2015 року. Приїхав додому 20 квітня, а 20 травня його не стало. Олександр помер в лікарні внаслідок гострого інфаркту міокарду. Не витримало серце.
Похований у Чернігівському міському кладовищі у Котах, поряд з рідною домівкою.
Залишилися батьки, брат, молода дружина, маленький синок.
Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України нагороджений відзнакою «За участь в антитерористичній операції» (посмертно)
В пам’ять про Олександра Шуріна у листопаді 2017 року на будівлі Чернігівської загальноосвітньої школи № 33 встановлено меморіальну дошку.




Денис
Олександрович
Яковенко
(1989 - 2014 )

Народився 9 квітня 1989 року в селі Чаган Семипалатинської області (Республіка Казахстан).
У 2006 році закінчив Ніжинську загальноосвітню школу № 7, а у 2007 році – Ніжинський професійний аграрний ліцей. Навчався у декількох вишах.
Був відповідальним, щирим і доброзичливим. Мав багато друзів.
У Дениса була ключова якість – небайдужість. Він розумів, що творити зміни має не хтось і десь, а ми самі, тож свідомо пішов на Майдан і брав активну участь у Революції Гідності. На Майдані був у бригаді медиків-волонтерів.
До Збройних сил України вступив з другою хвилею мобілізації, у травні 2014 року, добровольцем. Старший солдатснайпер-розвідникмедбрат 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2» Збройних сил України .
Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Побратими поважали Дениса за чесність, сміливість, відданість Батьківщині та веселий, характер.
З початку подій в Іловайську, Денис за власної ініціативи перервав відпустку і відбув у район проведення АТО.
4 вересня 2014 року біля міста Дебальцеве Донецької області в ході бою 25-річний військовослужбовець отримав тяжке осколкове поранення. Денис мав позивний "Медик", бо замість пластини у бронежилеті  носив необхідні при першій допомозі медикаменти. Саме туди і влучив смертоносній осколок.
Поховали воїна 6 вересня 2014 року в Ніжині на Троїцькому кладовищі з усіма військовими почестями.  Останній путь захисника України прийшло провести близько тисячі ніжинців.
Залишилися дружина і трирічний син.
Указом Президента України № 311 від 4 червня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
В пам’ять про Дениса Яковенка у травні 2015 року на будівлі Ніжинської загальноосвітньої школи № 7 та Ніжинського професійного аграрного ліцею встановлено меморіальні дошки.

Коментарі

Найпопулярніші